Корнелія Функе - Чорнильне серце

— Щоб ти здох! — закричала вона, коли Баста вже витягав її з кімнати. — Щоб ти згорів! Щоб ти задихнувся у власному вогні!

Баста причинив за собою двері й, сміючись, сказав:

— Ні, ви лишень послухайте оце кошеня! Бачу, тебе треба остерігатися.

І радість, і біда

Стояла глибока ніч. Бінґо ніяк не міг заснути. Земля була тверда, але він до цього вже звик. Ковдра була брудна й жахливо смерділа. Але він звик і до цього. У голові в нього дзвеніла пісня, і позбутися її він ніяк не міг. То був переможний гімн спіралі.

Мішель де Ларрабейті. Боррібли-2. У лабіринті спіралі

Клітки — так їх називав Баста — Каприкорн тримав для непроханих гостей. Вони містилися на заасфальтованому майданчику за церквою, поряд із контейнерами на сміття, бочками й горами будівельного мотлоху. В повітрі трохи смерділо бензином, і навіть світлячки, що безтурботно пурхали собі в нічній темряві, схоже, не розуміли, що їх сюди занесло. За контейнерами й будівельним мотлохом тягся ряд напіврозвалених будинків. Замість вікон у стінах зяяли порожні дірки. Кілька струхлявілих віконниць висіли на завісах так криво, що здавалося, ніби вже від першого пориву вітру вони попадають на землю. Лише двері на нижньому поверсі вочевидь зовсім недавно пофарбували в брудно-бурий колір, і на них хтось незграбно, мовби дитячою рукою, пензлем повиводив номери. На останніх дверях, наскільки Меґі пощастило розгледіти в темряві, стояла сімка.

Баста підігнав їх з Елінор до дверей з номером чотири. На хвилю Меґі навіть відчула полегкість, збагнувши, що Баста мав на увазі не справжню клітку, хоча двері в стіні без вікон справляли враження далеко не привабливе.

— Усе це просто смішно! — процідила Елінор, коли Баста, відсунувши засув, відчиняв двері.

З Каприкорнового будинку він узяв собі підкріплення — худорлявого хлопчину, одягненого, як і дорослі чоловіки в цьому селі, також в усе чорне. Йому вочевидь подобалося щоразу, коли Елінор пробувала розтулити рота, загрозливо наставляти їй у груди рушницю. Але змусити її мовчати йому так і не вдалося.

— Що це за ігрища ви тут улаштували?! — обурювалася вона, не відводячи погляду від цівки рушниці. — Я чула, в цих горах завше був рай для розбійників. Але ж ми живемо у двадцять першому столітті, чоловіче! Тепер гостей уже не ганяє поперед себе з рушницею ніхто, а тим більше отаке хлопченя, як оце…

— Наскільки я знаю, в цьому прекрасному столітті робиться все, що робилося колись, — відказав Баста. — А хлопченя саме в тому віці, щоб повчитись у нас, старших. Сам я був ще молодшим. — І розчахнув двері.

Морок за ними був ще чорніший, аніж ніч надворі.

Баста штовхнув через поріг спершу Меґі, потім Елінор і хряснув за ними дверима.

Меґі чула, як крутнувся ключ у замку, як Баста щось сказав, а хлопчина зареготав, і як стихли їхні кроки. Дівчинка розпростерла руки й намацала пальцями стіну. Очі тут були непотрібні, як у сліпого, Меґі не могла навіть розгледіти, де Елінор. Але чула, що та свариться десь ліворуч.

— Чи є в цій триклятій норі бодай вимикач? Чорт забирай, у мене таке враження, немовби я опинилася в якомусь розтриклятущому, вкрай примітивному пригодницькому романі, де шахраї носять на оці пов’язки й жбурляють ножі.

Елінор любила сваритися, Меґі це вже помітила. І що дужче тітка хвилювалася, то більше сварилася.

— Елінор?! — почувся голос звідкись із темряви.

Радість, переляк, подив — усе було в тому одному слові.

Меґі так рвучко обернулася, що мало не впала, заплутавшись у власних ногах.

— Мо?!

— Не може бути!.. Меґі?! Як ти тут опинилася?

— Тату!

Спотикаючись, Меґі кинулася в темряву, на батьків голос. Чиясь рука схопила її за лікоть, чиїсь пальці торкнулися її обличчя.

— Нарешті!

Під стелею спалахнула лампочка без абажура, й Елінор, самовдоволено всміхаючись, відвела руку від запиленого вимикача.

— Електричне світло — таки чудовий винахід! — сказала вона. — Принаймні порівняно з попередніми століттями це очевидний прогрес. Чи ви так не вважаєте?

— Що ви обидві тут робите, Елінор? — запитав Мо, притискаючи до себе Меґі. — Як ти допустила, що вони привезли дівчинку сюди?

— Як я допустила?! — Голос в Елінор мало не зривався. — Я тебе не просила лишати мене нянькою при своїй доці. Я знаю, як доглядати за книжками, але з дітьми це… Чорт, з дітьми це зовсім інша справа! А крім того, вона тривожилася за тебе! Хотіла податися шукати тебе. І що ж робить дурепа Елінор, замість спокійнісінько сидіти собі вдома? Елінор подумала: «Не можна ж відпускати дівчинку саму». Але все це — через мою великодушність! Я мусила вислуховувати всілякі паскудства, терпіти, щоб у груди мені тицяли рушницею, а тепер ще й твої докори…

— Ну, добре, добре. — Мо відпустив Меґі й оглянув її з голови до ніг.

— Зі мною все гаразд, Мо! — сказала Меґі, хоч голос у неї трохи й тремтів. — Правду кажу!

Мо кивнув головою й перевів погляд на Елінор:

— Ви привезли Каприкорнові книжку?

— Звичайно! Ти віддав би її й сам, якби я… — Елінор зашарілася й опустила очі на свої запорошені черевики.

— …якби ти її не підмінила, — доказала за неї Меґі.

Вона взяла батькову руку й тримала її міцно-міцно. Їй важко було повірити, що тепер він знову з нею, живий-здоровий, якщо не зважати на криваву подряпину через усе чоло, яка доходила майже до чуба.

— Тебе били? — Меґі занепокоєно провела пальцем по вже присохлому кривавому сліду.

Мо через силу всміхнувся, хоч на душі в нього було, звичайно, невесело.

— Дрібниці. Зі мною все гаразд. Не турбуйся.

Меґі така відповідь не задовольнила, та розпитувати батька далі вона не стала.

— Як ви сюди потрапили? Каприкорн ще раз посилав своїх людей?

— У цьому не було потреби, — гірко промовила, похитавши головою, Елінор. — Про все подбав твій облесливий приятель. Гарного ж змія ти привів у мій дім! Спершу він зрадив тебе, а потім просто-таки на таці підніс цьому Каприкорнові й книжку, й твою доньку. «Дівчинку й книжку». Ми чули це від Каприкорна на власні вуха, саме таке доручення він дав отому сірникоїдові. І цей свого роботодавця не підвів.

Меґі поклала батькову руку собі на плече й пригорнулася до нього.

— Дівчинку й книжку? — Мо знову притис до себе Меґі. — Ну звісно. Тепер Каприкорн може бути певен: я зроблю все, що він скаже. — Мо повернувся й рушив у куток, де лежала купа соломи. Зітхнувши, сів на неї, прихилився спиною до стіни