Пола Хокінс - Дівчина у потягу

з альковами біля дальньої стіни, впізнала, як струменіло з вулиці світло крізь перекошені жалюзі; знала, коли повернуся ліворуч, побачу скло, потім лужок, а за ним залізничну колію. Повернулася, побачила кухонний стіл, за ним скляні двері та буйно порослий лужок. Я знала цей дім. У голові запаморочилося, хотілося присісти; одразу ж пригадала провал у пам’яті, що трапився минулої суботи, про всі загублені години.

Певна річ, я не мала на увазі чогось конкретного. Знаю цей дім, але не тому, що тут була. Він мені знайомий завдяки тому, що він один в один з будинком номер двадцять три: з передпокою сходи ведуть прямо нагору, праворуч — вітальня, яку об’єднали з кухнею. Внутрішній дворик та сад також мені знайомі, бо я бачила їх з вікна потяга. Нагору я не стала здиратися, проте впевнена: якщо б здерлася, опинилася б на площадці сходів з підйомним вікном, а якщо вилізти у це вікно — опинишся на імпровізованому балконі. Мені відомо, що в будинку дві спальні: спальня хазяїв із двома великими вікнами, що виходять на вулицю, та спальня меншого розміру в затильній частині будинку, вікна якої виходять надвір. Те, що я знаю цей будинок як власні п’ять пальців, ще не означає, що я бувала тут раніше.

Проте я вся тремтіла, коли Скотт провів мене на кухню. Запропонував чашку чаю. Я влаштувалася за столом, поки він кип’ятив чайник, кидав мішечок із заваркою в чашку та розплескував окріп на столі, пробурмотівши щось собі під ніс. У кімнаті різко повіяло антисептиком, але сам Скотт являв собою суцільний безлад: на спині спітніла футболка, джинси висять на стегнах, немов вони завеликі. Цікаво, коли востаннє він їв?

Скотт поставив переді мною чашку чаю, сів навпроти за стіл, склавши перед собою руки. Мовчання зволікалося, наповнюючи простір між нами, всю кімнату: воно дзвеніло у вухах, мені було спекотно й незручно, раптом голова наче спорожніла. Не знала, що я тут роблю. Навіщо я взагалі припхалася? Почула здалеку низьке гуркотіння — наближався потяг. Цей старий звук чомусь заспокоював.

— Ви подруга Меґан? — нарешті запитав він.

Коли я почула її ім’я з його вуст — у мене клубок підступив до горла. Я опустила очі, руками міцно стиснула чашку.

— Так, — відповіла я. — Ми були знайомі… трохи. Завдяки галереї.

Він подивився на мене, очікуючи продовження. Я помітила, як напружилися м’язи його щелепи, коли він стиснув зуби. Я намагалася підібрати слова, яких бракувало. Слід було ліпше підготуватися.

- Є якісь новини? — поцікавилася я. Він на мить затримав на мені погляд — я злякалася. Бовкнула дурню, мене не стосуються жодні подробиці справи. Він тепер розлютиться, вкаже мені на двері.

— Ні, - відповів він. — А про що ви хотіли мене сповістити?

Потяг повільно рухався повз, я повернулася у бік колії. У голові запаморочилося, ніби душа відокремилася від тіла, ніби я дивилася у вікно на саму себе.

— Ви в листі натякали, що маєте мені дещо розповісти про Меґан. — У його голосі пролунали більш високі нотки.

Я глибоко зітхнула. Відчувала себе жахливо. Я достеменно знала: те, що я намагаюся розповісти, лише погіршить ситуацію, завдасть йому болю.

— Я бачила її з деким, — зізналася я. Ось так і бовкнула — голосно та прямо, без жодної підготовки та пояснень.

Він витріщився на мене.

— Коли? Ви бачили її в суботу ввечері? Ви поліцію повідомили?

— Ні, це сталося в п’ятницю вранці, - відповіла я, плечі його опустилися.

— Але… в п’ятницю з нею все було гаразд. Що в цьому важливого? — Його жовна здулися, він дедалі більше роздратовувався. — Ви бачили її з… з ким ви її бачили? З чоловіком?

— Так, я…

— Як він виглядав? — Скотт підвівся, закрив собою світло. — Ви поліцію повідомили? — знову спитав він.

— Повідомила, проте сумніваюся, що вони поставилися до цього серйозно, — зізналася я.

— Чому?

— Я просто… не знаю… Просто подумала, що ви маєте знати.

Чоловік нахилився вперед, сперся руками, стиснутими в кулаки, на стіл.

— На що ви натякаєте? Де ви її бачили? Що вона робила?

Ще одне важке зітхання.

— Вона була… на вашому газоні, - почала я. — Ось там. — Я вказала на подвір’я. — Вона… я побачила її з потяга. — На його обличчі читалася недовірливість. — Я їжджу потягом з Ешбері до Лондона щодня. Проїжджаю прямо ось там. Я побачила її, вона була не сама. І була… була не з вами.

— Звідки вам відомо? Ранок п’ятниці? Тієї п’ятниці — напередодні її зникнення?

— Так.

— Мене не було вдома, — відповів він. — Я поїхав. Брав участь у конференції в Бірмінгемі, повернувся лише ввечері в п’ятницю. — На його щоці запалали червоні плями, його скептицизм поступився чомусь іншому. — Тож ви побачили її на газоні з чоловіком? І…

— Вона поцілувала його, — продовжила я. Нарешті я мала це зробити, мала йому сказати. — Вони цілувалися.

Він випрямив плечі, його руки, досі стиснуті в кулаки, повисли вздовж тіла. Рум’янець на обличчі запалав ще гарячіше, зліше.

— Мені шкода, — додала я. — Мені дуже шкода. Розумію, подібне чути жахливо…

Він здійняв руку, махнув, щоб я припинила. Зневажливо махнув. Його взагалі не цікавили мої співчуття.

Розумію, як воно. Сидячи на його кухні, я майже з досконалою точністю пригадала, як сиділа на власній кухні, за п’ять будинків від цього будинку, поки Лара, моя колишня ліпша подруга, сиділа навпроти, тримаючи на колінах свого гладкого малюка, який звивався, немов черв’як. Пам’ятаю, як вона казала мені, наскільки їй шкода, що наш шлюб розірвано. Пригадую, як сама втратила витримку через її банальні співчуття. Що вона могла знати про мій біль! Я наказала їй піти під три чорти, вона відповіла, щоб я не говорила подібне в присутності дитини. Відтоді я її не бачила.

— Як він виглядав? Той чоловік, з яким ви її бачили? — запитав Скотт. — Він стояв до мене спиною, роздивлявся газон.

— Він високий — мабуть, вищий за вас. Темношкірий. Напевно, азіатської зовнішності. Індіанець — хтось на кшталт цього.

- І вони цілувалися у нас на подвір’ї?

— Так.

Він глибоко зітхнув.

— Боже, мені потрібно випити. — Він повернувся до мене. — Бажаєте пива?

Бажала, відчайдушно бажала випити, проте відмовилася. Спостерігала за тим, як він приносить собі пляшку з холодильника, відкорковує, робить добрий ковток. Я майже відчувала, як прохолодна рідина проковзає горлянкою, коли за ним спостерігала; моя рука вигнулася, ніби простягнулася за келихом. Скотт оперся на стіл, схиливши голову на груди.

Я кепсько почувалася: анітрохи не допомогла, лише завдала йому ще більшого болю. Втручалася в його страждання,