Світлана Талан - Купеля

Андрій Андрійович любив у всьому порядок. На його столі папери ніколи не лежали у безладі, ручка завжди мала своє місце, степлер — своє, книжки на полиці були виставлені в ідеальному порядку. Він міг із заплющеними очима безпомилково знайти будь-яку книжку. Його можна було б сміливо назвати педантом. Але зараз він зовсім заплутався. Що далі намагався привести свої думки в такий ідеальний порядок, як книжки в шафі, то важче було це зробити. Було дуже багато запитань і жодної відповіді. Хотілося з кимось поговорити, вилити все, що нагромаджувалося в душі роками, але, як виявилося, нікому. І тоді він зателефонував Анжелі.

…Сьогодні він перебрав. Андрій Андрійович відчував, що хильнув зайвого, але це дало змогу хоча б на мить забутися, відволіктися від гнітючих думок. Він говорив Анжелі все, що було на душі. Вона погоджувалася, кивала головою та з чарівною усмішкою пила мартіні маленькими ковточками.

— Задля нього я брав і беру хабарі, — Андрій Андрійович варнякав, не помічаючи, як сильно заплітається неслухняний язик. — І мене не мучать докори сумління. Розумієш?

Анжела кивнула головою та завченим гарним граціозним жестом відправила до ротика шматочок шоколадки.

— Якщо дають гроші, то значить, що їх мають удосталь і з ними не шкода розлучитися. Хоча грошей багато не буває. Правильно я міркую? І все для Стася, усе для нього. Я хотів, щоб він мав те, чого не мають його друзі. Але навіщо це було мені? І що тепер я маю? Сина-егоїста? Брехуна, я маю брехуна.

Анжела усміхнулася, знизала плечима та грайливо закотила очі.

— Гадав, що я маю все, а з’ясувалося, що не маю нічого. Я жебрак.

— Ні-і-і, — проспівала дівчина та знову потяглася до келиха з мартіні. — У тебе багато грошей. Твій гаманець тріщить від «зелених». Я знаю. — Анжела грайливо посварилася пальчиком із нарощеними нігтями.

— Тепер я не маю друзів, не маю дружини, не маю сина, — не слухаючи дівчину, продовжив Андрій Андрійович.

— А я? — Анжела обвила його шию. — У тебе є я.

— Так. У мене є ти, — гірко посміхнувся він. — Я маю дівку-шльондру та радію з того. Дурень, я набитий дурень!

— Ну-у! — Анжела легенько сіпнула його за вухо та вдала на своєму обличчі невдоволення та образу.

— Геть! — Андрій Андрійович відштовхнув від себе руки дівчини. — Іди геть! Ти мені набридла! Тобі теж потрібні лише мої гроші. Бери та згинь із моїх очей.

Він жбурнув гаманець у бік Анжели.

— Залиште мене всі! Я хочу побути на самоті, — закричав він та, похитуючись, пішов геть. Анжела підняла гаманець, невдоволено хмикнула.

— Козел! Старий козел! — кинула вона навздогін чоловікові, але той уже не чув її слів.

…Знайомий таксист доставив його додому, допоміг відчинити двері. Андрій Андрійович зайшов до вітальні, вийняв із холодильника пляшку горілки та почав пити з горла. Як дістався свого ліжка, він не пам’ятав. І то було на краще. Йому хотілося забуття…

— Стасю, — сказав Андрій Андрійович, зайшовши вранці в кімнату сина. — Нам треба серйозно поговорити.

Стась вимкнув телевізор.

— Я слухаю тебе.

— Ти можеш бути цього разу зі мною відвертим?

— Так, — кивнув головою син на знак згоди.

— Я тебе зрозумію й, чим зможу, допоможу. Іноді люди заплутуються в житті, їм ні до кого звернутися за порадою. Але в тебе є я, твій батько. Я тебе дуже люблю та завжди намагаюся зрозуміти. Лише не треба мені брехати. Добре, сину?

— Гаразд.

— Розкажи мені про те, що сталося в селі.

— Я вже все тобі розповів, — зітхнув Стась. — Скільки ще можна розказувати? Гадаєш, мені приємно те знову згадувати?

— Та дівчина тобі дошкуляла чи все-таки ти їй?

— Навіщо вона мені? Сам подумай! У мене є Ірка, з якою я колись поберуся.

— Та-а-к. А автівку ти сам спалив чи та дівчина?

— Я що? Ненормальний, чи що?! За кого ти мене маєш? Я можу, як і всі люди, робити помилки, напитися, загуляти, розбити автівку сп’яну, але спалити свою новеньку автівку?.. Звичайно ж, це зробила вона. Тату, я навіть не знаю, як мені тепер їздити на навчання. Мені дуже незручно перед тобою, але зрозумій, що я не винен у тому, що сталося. Усі хлопці, мої друзі, мають свої автівки, а я… Якби ти бачив ту дівку! Вона божевільна нахаба! Звідки я міг знати, що в неї клепки в голові не вистачає?!

Стась навіть не встиг зрозуміти, як сталося, коли важка рука батька з усією силою врізалася болем у його обличчя. Від удару він відлетів в інший бік кімнати. Стась від несподіванки спочатку сполохано витріщав очі, потім підхопився та підбіг до батька.

— Як?! — закричав він. — Як ти посмів?! Мене? Свого сина?

— Запам’ятай, сучий ти сину, — зціпивши зуби від люті, процідив батько. — Не смій наближатися до Соні на десять кілометрів. Не смій, бо…

— Бо що?! Що ти мені зробиш? Ще раз вріжеш по пиці? Давай, ти це можеш, ти ж усе в нас можеш!

— Те, що зробив Тарас Бульба зі своїм сином Андрієм!

— Ха! Ха! Ха! — Стась істерично засміявся і тут же отримав іще один удар в обличчя.

— Автівку хочеш? — кинув йому Андрій Андрійович та, скрутивши дулю, тицьнув її в пику Стасеві. — Ось тобі автівка!

— І не треба! — огризнувся Стась. — Я не буду ходити на навчання.

— То й не йди, — спокійно відповів чоловік. — На базарі повно вакансій вантажників.

— Я піду до мами!

— І для неї там робота знайдеться — продавчині оселедців із бочки. Гадаю, що в неї це добре вийде.

Розділ 29

Коли Софійка повернулася додому, то почувалася на десятому небі від щастя. Дідусь зустрів її на лавці під яблунею.

— Який ти в мене молодець, — говорила вона, подаючи дідусеві обід. — Я так хвилювалася за тебе.

— Відмий гниди після камери, — пожартував дід, — та збирайся до свого Сашка.

— Добре, але не зараз. Дай мені надивитися на тебе.

— Знайшла, на що дивитися! У мене ж тирса з кожної дірки сиплеться! — усміхнувся дід. — Я свого слова дотримав, тепер твоя черга. Баба Параска вже має досвід, як мені носа підтирати та горщика виносити, тож можеш спокійно їхати.

— Спочатку я відпочину хоча б одну ніч. Добре? — усміхнулася Соня та погладила дідусеві руку з темними жилочками.

А ввечері все село облетіла новина. Олеся дізналася, що Стась її покинув. З горя дівчина ревіла так, що півсела чуло, а потім намагалася накласти на себе руки, тож наковталася пігулок. Кажуть, що бідолашна дівчина залишила