Густав Майрінк - Білий домініканець

Цей образ — то оптична точка між двома світами, здогадуюсь я; проміння якогось сповненого ненависті світу нищення зібрано в ньому, мов у лінзі. За ним ховається безодня будь-якого розпускання, і сам янгол смерті є хіба її блідим і жалюгідним відображенням.

«Що то за привид, який наразі прибрав риси Офелії? — питаю я себе злякано. — Звідки він прийшов? Яка сила всесвіту оживила його зображення? Він ходить, рухається, сповнений чарівності й доброти, а проте, це лише маска сатанинської сили. А що, коли демон просто скине маску і посміхнеться нам з пекельною підступністю і всього лише для того, щоб залишити двох бідних людей у відчаї і сумнівах?»

«Ні, розумію я, диявол би не відкривався не знати чого». І чи то першопредок шепоче в мені, чи це живий голос Офелії лунає в моєму серці, чи то безсловесне джерело власного пізнання озивається до мене, але тільки я розумію:

«Це безособова сила будь-якого Зла, що діє згідно з безмовним правом природи, творить чудеса, які насправді не що інше, як пекельна, маріонеткова мана, за яку править перегук протиставлень. Те, що носить зараз маску Офелії, це не якесь відчуване створіння, — це магічний образ з пам’яті точильника, що об’явився і втілився за особливих метафізичних обставин, перебіг і закони яких нам годі встановити. Можливо, він об’явився лише з диявольською метою ще більше розсунути ту безодню, яка відділяє царство мертвих від царства живих. Душа істеричної швачки, яка ще не влилась у чисту форму особистості, просочилася з медіумічного тіла, наче пластична магнетична маса, досі схована під оболонкою, і виплодила цього фантома з туги точильника. Це голова Медузи, символ нижньої сили тяжіння, яка змушує закам’яніти. Це її робота, хай тут і в малому масштабі. Це вона приходить до злидарів, благословляючи їх, як Христос. Це вона крадеться, як тать уночі, у людські домівки.

Я здіймаю очі: привид зник, швачка хрипить, мої руки ще лежать на столі, інші свої вже позабирали.

Мучелькнаус схилився до мене і шепоче: «Не кажи, що це була моя дочка Офелія. Ніхто не повинен знати, що вона мертва. Вони знають тільки, що це була проява райського створіння, яка мене любить».

Як коментар до моїх розмислів урочисто звучить голос людини з довгим волоссям. Суворо, наче шкільний учитель, він звертається до мене:

«Дякуйте Піфагорові на колінах, юначе! На прохання пана Мучелькнауса я звернувся до Піфагора через медіума, щоб він допустив Вас на наш сеанс і Ви позбулися своїх сумнівів…

Духовна зірка Фікстус загубилась у Всесвіті і злетіла на нашу землю. Всі мертві ось-ось воскреснуть. Перші провісники цього вже в дорозі. Вони, духи померлих, блукатимуть поміж нами, як звичайнісінькі люди, і дикі звірі їстимуть траву, як колись в Едемському саду. Хіба це не так? Хіба Піфагор не казав нам про це?»

Гладуха ствердно булькає.

«Юначе, відкиньте марноту світу! Я пройшов усю Європу (він показав на свої сандалі) і кажу Вам: у найкрихітнішому селі нема наразі вулиці, де не було б спіритистів. Невдовзі цей рух, як прилив, накриє весь світ. Влада католицької церкви підірвана, бо цього разу Месія прийде в своїй власній подобі».

Мучелькнаус і товстуха в захваті кивають, у цих словах вони почули радісну звістку, що обіцяє їм виконання їхнього палкого бажання. А як на мене, то ця річ, однак, призвіщають, що нас чекають якісь страшні часи.

Так само, як перед цим в очах привида вздрів я голову Медузи, так тепер з уст людини з довгим волоссям слухаю її голос. І те, й інше ховається під машкарою величі й шляхетності. Але насправді це говорить наразі роздвоєний язик гадюки пітьми. Медуза говорить про Месію, а на оці має Сатану. Вона каже, що дикі звірі їстимуть траву, та під травою вона має на думці численне простацтво, а під дикими звірами — демонів розпачу.

Найстрашніше в цьому розпачі те, що я відчуваю: це пророцтво здійсниться! Але ще страшніше те, що замішено його на істині і пекельній брехні. Воскреслі мерці будуть не милими серцю істотами, які відійшли у вічність, а відтак за ними ридають і сумують живі, та лише порожніми масками померлих.

Танцюючи, прийдуть вони до живих, але це буде не початком тисячолітнього царства. Це буде балом пекла, сатанинським очікуванням першого крику півня, нескінченного страшного космічного Попільця на початку Великого Посту!

«То що, час відчаю для старого та інших присутніх тут має розпочатися вже сьогодні? Ти хочеш цього? — я чую, як у голосі Медузи звучить глухий питальний посміх. — Я не хочу тобі перебивати, Христофоре! Говори! Скажи їм, що хочеш визволитися з-під моєї влади, скажи їм, що ти бачив мене в очах фантома, якого я зліпила з ракового зародка гнилої оболонки душі тієї швалі і якого змусив рухатися… Скажи їм усе, що ти знаєш, а я допоможу тобі змусити їх у це повірити!

По-моєму, це справедливо, що ти став мені за слугу. Що ж! Будь провісником Великого Білого домініканця, який має принести істину, як того хоче твій славний першопредок! Тож будь слугою цієї світлої істини, а я залюбки допоможу тобі на цьому хресному шляху! Мужньо скажи їм тут істину, я вже зараз з насолодою бачу, як вони зрадіють принесеному тобою спасінню!»

Троє спіритистів з надією вп’ялися в мене очима. Що я скажу у відповідь патланю? Я згадую той фрагмент у листі Офелії, де вона просить мене допомагати її названому батькові. Я вагаюся: сказати його чи ні те, що знаю? Один погляд в очі старого, що міняться блаженством, позбавляє мене мужності. Я мовчу. Те, що досі я знав простим розумом, як «знає» людське плем’я, наразі наповнює всю мою душу. Це пекучий досвід переживання того страшного розриву, який проймає всю природу, і не обмежується однією тільки землею. Це війна між Любов’ю і Ненавистю, тріщина між Небом і Пеклом, яка сягає і царства мертвих, залягаючи в потойбіч могили.

Тільки в серцях ожилих в Дусі знаходять небіжчики справжній спокій, відчуваю я. Тільки там для них спочинок і прихисток. Коли серця людей бере сон, тоді міцно спиться і мерцям. Коли ж серця духовно пробуджуються, тоді оживають і мертві, тоді вони оживають і долучаються до світу прояви, проте без тих мук і страждань, які ходять назирці за земними створіннями.

Усвідомлення свого безсилля і цілковитої безпорадності охоплює мене, коли роздумую: що мені робити зараз, поки