Густав Майрінк - Білий домініканець

щось залежить лише від мене, — промовчати або зняти мову? І що мені робити перегодом, коли досягну магічної довершеності, подорослішавши і духовно зміцнівши? Ось-ось прийде той час, коли вчення медіумізму, мов якась чума, розіллється людством. Це я знаю напевно. Я малюю собі картину: безодня розпачу поглинає людей, коли вони поступово, після миті короткого запаморочливого щастя, бачать, що мертві, які повставали з могил, брешуть, брешуть, брешуть ще страшніше, ніж здатні брехати живі істоти, що це лише якісь видива, ембріони, виплоди пекельних злягань! Якому пророкові стачить сили і величі, щоб відвернути такий духовний кінець світу?

Раптом посеред моєї мовчазної розмови з самим собою опанувало мене дивне відчуття: наче обидві мої руки, які досі мляво вилежувалися на столі, схопила невидима істота. Мені здалося, що утворився новий магнетичний ланцюжок, подібний до того, який був на початку сеансу, хіба що нині єдина його ланка — це я.

Шваля підводиться з підлоги і підходить до столу. Її обличчя спокійне, наче вона цілком притомна.

«Це Піфа…. Це Піфагор!» — затинаючись, вимовляє людина з довгим волоссям. Невпевнений тон його голосу, проте, виказує сумнів. Нормальний, тверезий вигляд медіума, здається, його бентежить.

Шваля дивиться на мене і промовляє глибоким чоловічим голосом: «Ти знаєш, що я не Піфагор!»

Обвівши поглядом усе довкола, розумію: решта не чує, що вона говорить. Її обличчя нічого не виражає. Шваля киває ствердно: «Я звертаюся тільки до тебе, вуха інших глухі! Сягання рукою руки — це магічний процес. Якщо між собою сплелися руки тих, хто ще духовно не ожив, то з безодні Минулого підноситься царство голови Медузи, і глибина вивергає зародки померлих істот. Ланцюг живих рук — це оборонний окіп, який закриває господу Горішнього Світла. Слуги голови Медузи — це наше знаряддя, проте вони цього не знають. Вони гадають, що руйнують, але насправді творять простір і майбуття; як хробаки, що пожирають падло, роз’їдають тіло матеріалістичного світогляду, гнильний дух якого, якби не вони, засмердів би всю землю; вони сподіваються, що прийде їхній день, коли пошлють привиди мертвих до людей. Хай порадіють з нашої ласки! Вони хочуть витворити порожній простір, який зветься божевіллям і скрайньою розпукою, яка має поглинути все життя. Проте вони не знають про закон «наповнення»! Не відають ні сном ні духом, що з царства Духа проб’ється до потреби джерело допомоги. І цю потребу вони створюють самі. Вони роблять більше, ніж ми: кличуть нового пророка. Вони скидають стару Церкву і навіть не здогадуються, що звільняють у такий спосіб місце для нової. Вони хочуть пожерти все живе, але насправді знищують лише падлину. Вони прагнуть викоренити в людях надію на потойбічний світ, але вбивають тільки те, що і без того має пропасти. Давня Церква почорніла і втратила своє Світло, але тінь, яку вона кидає на майбутнє, біла й чиста. Забуте вчення про «розпускання тіла на меч» ляже в основу нової релігії і стане зброєю нового духовного папства.

А цим не клопочися, — шваля зміряла поглядом точильника, що стояв, байдуже дивлячись перед собою, — ним і такими, як він. Усім тим, хто каже, ніби котиться в безодню, насправді до цього далеко».

Решту ночі я просидів на лавці в саду, доки не зійшло сонце. Я був щасливий, адже знав, що тут, біля моїх ніг, спить тільки форма моєї коханої. Натомість сама вона не спить і далі нерозривно пов’язана зі мною, як і моє серце. Зоря підбилася над обрієм, нічні хмари звисали з неба, як важкі чорні ґардини, до самої землі. Помаранчево-жовті та фіолетові плями утворили велетенське обличчя, застиглі риси якого нагадували мені голову Медузи. Воно висіло нерухомо, чатуючи на сонце, наче хотіло проковтнути денне світило. Вся картина нагадувала пекельний носовичок з вишитим на ньому ликом Сатани. Перш ніж зійшло сонце, я, щоб його привітати, відламав гілку акації і встромив її в землю, щоб вона проросла і колись сама стала деревом. При цьому мені здалося, наче я якось збагатив світ життя.

Ще до того, як з’явилося саме велике світило, перші провісники його сяйва проковтнули голову Медузи. І такі досі грізні і темні хмари перетворилися на неозоре стадо білих ягнят, які пливуть променистим небом.

«Він має рости, я ж маліти»

«Він має рости, я ж маліти»[12]… З цими словами Івана Хрестителя на устах я прокинувся одного ранку. Слова ці були девізом мого життя з того дня, коли мій язик їх уперше вимовив, аж доки мені не виповнилося тридцять два роки.

«Він перетворився на чудила, як і його дід, — чув я, як шепотіли старі люди, коли стрічав їх у місті. — З місяця на місяць ведеться йому дедалі гірше».

«Він зледащів і цілими днями мух ловить! — бурчали роботящі. — Хіба хтось бачив, як він працює?»

Згодом, коли я вже став дорослим, чутки поступилися перейшли у стійку думку: «Він має хижий погляд, обминайте його десятою дорогою. Його око завдає біди!» І баби на Ринковому майдані простягали мені «вила» — широко розчепірені вказний і середній пальці, — щоб захиститися від чаклунства, або ж хрестилися.

Потім пішла поголоска, що я вампір, лише зовні схожий на живу істоту, який висмоктує кров у дітей уві сні, а коли на шиї немовляти помічали дві червоні цятки, то говорили, що це сліди моїх зубів. Багато хто нібито бачив мене уві сні напіввовком-напівлюдиною і з криком тікав, зауваживши мене на вулиці.

Місце в саду, де я полюбляв сидіти, вважалося зачарованим, і ніхто не наважувався ходити на наш сутісок. Низка дивних подій накинула всім цим чуткам подобу істини.

Якось пізнього вечора з дому горбатої швалі вибіг великий кудлатий собака — на вигляд справжній хижак, — якого ніхто раніше не зустрічав, і діти на вулиці загукали: «Вовкулака! Вовкулака!»

Якийсь чоловік вдарив його сокирою по голові і забив.

Майже в той таки час з даху впав камінь і влучив мені у голову, і коли наступного дня мене побачили з завоєм на лобі, то подумали, що нічна мара — то я, і рана вовкуна перетворилася на мою.

Потім сталося так, що якийсь місцевий волоцюга, якого вважали божевільним, серед білого дня на Ринковому майдані злякано підніс руки, коли я вискочив з-за рогу, і зі спотвореним обличчям, наче вздрів диявола, впав на бруківку мертвий.

Іншого разу жандарми тягли по вулиці якогось чоловіка, який щосили виривався і голосив: «Як я міг когось убити? Я цілий день проспав у сараї!»

Я випадком проходив