Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

час одне й те саме. Перекажіть Сьюзен, що я не пошкодував би їй річної платні, аби лиш поїсти її імбирного печива у формі мавп — та хай вона не думає пекти й надсилати, бо все одно зіпсується дорогою.

Нас обстрілюють від останнього лютневого тижня. Учора одного хлопця з Нової Шотландії вбило просто біля мене. Снаряд вибухнув, а коли дим розвіявся, він лежав уже мертвий — не скалічений… лиш на обличчі застиг здивований вираз. Уперше в житті я зблизька побачив смерть, і було лячно… але тут швидко звикаєш до різних страхіть. Ми опинилися в зовсім іншому світі. Тільки зорі незмінні — але й вони чомусь інакше розташовані, аніж удома.

Перекажіть мамі, щоб не хвилювалася. Я добре даю собі раду — здоровий і впевнений у правильності свого рішення. Перед нами, по той бік лінії фронту, є те, що має бути зметене з лиця землі — от і все. Утілення зла, що погрожує довіку отруїти наші життя. Його необхідно знищити, тату, хай як довго це триватиме і хай якою ціною буде виконано. Перекажіть це нашим односельцям. Вони ще не розуміють, ЩО вирвалося тут на волю… я й сам не розумів, доки не опинився на фронті. Я думав, на мене чекає цікава пригода. Тут немає нічого цікавого — але я напевне там, де повинен бути. Коли я побачив, на що перетворилися будинки, сади і люди… тату, мені здалося, наче ті гуни вже марширують Долиною Райдуг і Гленом, і нашим іглсайдським садом. Тут теж були сади — прекрасні столітні сади, і що з ними сталося нині? Вони сплюндровані, осквернені! Ми боремося, щоб у наших любих рідних місцях, де ми бавилися змалку, могли згодом бавитися нові покоління дітей… боремося, щоб захистити й уберегти всі добрі, милі серцю речі.

Коли ви будете на станції, не забувайте гладити Понеділка за мене. Маленький друзяка так чекає мого повернення! Присягаюся, тату, часом у цих темних холодних шанцях мені тепліє на серці від самої лиш думки про те, що за тисячі миль, на старій гленській платформі, плямистий цуцик не спить так само, як я.

Перекажіть від мене Ріллі — я дуже тішуся, що її хлопчик так добре росте, і скажіть Сьюзен, що я затято нищу гунів та нужу».

— Пані Блайт, дорогенька, — стурбовано прошепотіла Сьюзен, — а що таке нужа [46]?

Пані Блайт відповіла їй теж пошепки, і додала, почувши нажахані вигуки Сьюзен:

— Так завжди стається в шанцях.

Сьюзен похитала головою й мовчки почовгала геть, щоб розпороти один із кутиків Джемової посилки й укласти туди густий гребінець.

Розділ 12

У дні Лангемарка

«Як могла весна настати й бути прекрасною серед такого жаху? — писала Рілла в щоденнику. — Коли сяє сонце й на вербах біля струмка з’являються жовті пухнасті сережки, і сад чепуриться й квітне, я не можу збагнути, що у Фландрії кояться такі страшні речі. Але вони кояться!

Минулий тиждень був жахливий для нас усіх, бо надійшли новини про бої за Іпр, Лангемарк і Сен-Жульєн[47]. Наші канадські хлопці виявили бездоганну мужність: генерал Френч[48] доповідає, що саме вони „урятували становище“, коли німці майже прорвали лінію фронту. Але я не відчуваю ні гордості, ані радості — лише гнітючу тривогу за Джема, Джеррі та пана Гранта. Щодня в газетах з’являються списки вбитих — і їх так багато. Я не можу читати їх — боюся натрапити на Джемове ім’я… адже ставалося й так, що люди бачили імена своїх рідних у списках до прибуття офіційної телеграми. Зо два дні я відмовлялася підходити до телефона, бо відчувала, що не витримаю цієї жахливої миті між власним „Алло“ та відповіддю в слухавці. Здавалося, що ця мить триває сотні років — так страшно було почути: „Надійшла телеграма на ім’я лікаря Блайта“. Потім мені стало соромно, що я скидаю все на маму та Сьюзен, і я почала змушувати й себе відповідати на телефонні дзвінки. Але мені так само важко. Гертруда проводить уроки, перевіряє учнівські твори, готує питання до іспитів — усе як завжди, та я знаю, що подумки вона ввесь час у Фландрії. Я ніколи не забуду виразу її очей.

І Кеннет тепер у війську. Він одержав звання лейтенанта й улітку чекає відправки на фронт — так він написав мені. Лист його був короткий — здається, Кеннет не думає ні про що, крім війни. Я вже не побачу його до від’їзду — а може, і взагалі не побачу. Інколи я питаю себе, чи не наснився мені той вечір на маяку Чотирьох Вітрів? Він мовби стався в іншому житті, багато років тому, і всі забули про нього… крім мене.

Учора на канікули повернулися Нен, Ді та Волтер. Щойно Волтер вийшов із поїзда, Понеділок метнувся до нього, ошалілий від щастя. Певне, думав, що й Джем приїхав із ним. Та вже за мить він не зважав ані на Волтера, ані на його пестощі, а стояв собі й нервово махав хвостом, озираючи решту пасажирів… і я ледь не заплакала від його погляду, адже хтозна — можливо, Понеділок ніколи вже не побачить, як Джем іде назустріч йому. Потім, коли всі розійшлися, песик глянув на Волтера й лизнув йому руку, мовби кажучи: „Я знаю, ти не винен, що він не приїхав… даруй, що я розчарований“, — і потрюхикав назад під дашок, у той свій химерний спосіб, коли здається, що задні лапи біжать у геть протилежному напрямі, аніж передні.

Ми намагалися забрати його додому — Ді навіть присіла, поцілувала його між очей і сказала: „Понеділочку, дружочку, ходімо з нами — тільки до вечора“. А Понеділок мовив — саме так! — „Пробач, але я не можу. Я повинен зустріти тут