Ерік Ларсон - Постріл із глибин

Вільям С. Ходжес прямував у Європу з метою зайняти крісло керівника паризького відділу компанії Baldwin Locomotive Works і з собою віз свою дружину та двох маленьких синів. Репортер Times запитав місіс Ходжес, чи боїться вона цієї подорожі, і у відповідь отримав сміх: «Ну якщо ми потонемо, то всі разом».

Батьки їхали до своїх дітей, діти квапилися до батьків. Дружини та батьки нетерпляче чекали повернення до своїх рідних. Наприклад, місіс Артур Лак з Вустера, штат Массачусетс, разом із двома синами — Кеннетом Лаком та Елбріджем Лаком восьми та дев’яти років — їхала до свого чоловіка, інженера гірничих робіт, який чекав на них в Англії. Чому в гущі великих подій завжди є родина з таким невлучним іменем?[242] Це загадка історії.

Серед менш відомих, але не менш видатних пасажирів, які тієї суботи піднялися на борт, була 48-річна жінка з Фармінгтона, штат Коннектикут. Її звали Теодейт Поуп[243], для друзів — Тео. Того ранку її матір та чоловік, на 20 років молодший за неї, приїхали з нею. Матір — щоб провести, а чоловік, Едвін Френд, вирушав з нею разом. У своєму улюбленому оксамитовому капелюсі без крисів, Теодейт була імпозантною жінкою, хоча на зріст була трохи вища за метр п’ятдесят: біляве волосся, округле підборіддя та яскраві сині очі. Погляд у неї був прямий та відвертий — він виражав незалежність, з якою вона йшла життєвим шляхом і через яку відмовилась від того шляху, який був приписаний їй як жінці, вихованій у вищому суспільстві. Її мати одного разу пожалілася: «Ти ніколи не поводишся так, як інші дівчата»[244]. Сучасники називали її новим для тих часів словом феміністка.

Серед друзів Теодейт були художниця Мері Кассатт, Вільям Джеймс та його брат письменник Генрі Джеймс — з останнім у неї були особливо близькі стосунки, і вона навіть назвала на його честь цуценя — Джим-Джем. Вона була однією з небагатьох жінок-архітекторів у США, які досягли успіху. Їй належить конструкція величної будівлі у Фармінгтоні, яку вона назвала Гілл-Стед. Коли Генрі Джеймс уперше побачив будівлю — ще до його знайомства з Теодейт, — йому на думку спала одна з багатьох літературних аналогій архітектурної критики: він порівняв радість, яку відчув, з «короткочасним ефектом від великої гладенької цукерки, яку без попередження засунули між стиснутих губ у напівпритомну порожнечу»[245]. Теодейт мала й іншу пристрасть: вона була спіритуалісткою та іноді виступала як дослідниця паранормальних явищ. Віра в такі речі була доволі поширена в Британії та Америці на початку XX століття: дошка уїджа[246] тоді була звичною річчю у вітальні, і її нерідко приносили після вечері для імпровізованих сеансів. З початком війни віра в потойбічне життя стала відроджуватися — британці прагнули втішитися тим, що їхні мертві сини якимось чином можуть бути поряд. Інтерес Теодейт до «психічних» досліджень якраз і став причиною їхньої з Едвіном Френдом подорожі в Лондон.

Теодейт була єдиною дитиною в заможній клівлендській родині, тому більшу частину дитинства провела на самоті. Її батько Альфред був магнатом у чорній металургії, а мати Ада — соціалісткою. Вони жили на Юклід-авеню, відомій як Ряд міліонерів. «Не пам’ятаю, щоб я колись сиділа в матері на руках[247], — писала Теодейт. — Батько був настільки зайнятий [робочими] справами, що мені вже виповнилося п’ятнадцять, коли він уперше усвідомив, що втрачає дочку». Свою молодість вона описує як «крайній ступінь того, як зазвичай виглядає життя єдиної дитини», хоча віддає належне самотності, що переривалася нападами страшенної нудьги та депресії — це прищепило їй потужне почуття незалежності. Коли їй було десять, вона почала малювати плани будинків та ескізи фасадів — мріяла, що колись збудує фермерський дім за своїм дизайном і буде там жити.

Для її батьків, які значну частину дня оберталися у вищому суспільстві, Теодейт, без сумніву, була тягарем. У дев’ятнадцять років вона змінила ім’я, яким її нарекли при народженні, — Еффі — на Теодейт. Так звали її бабусю, і вона хотіла таким чином передати свою повагу до відданості цієї жінки квакерському принципу, який ставив духовне вище за матеріальне. Її не цікавив дебют у суспільстві, не цікавило заміжжя — його вона сприймала як стіну, яка закривала всі її амбіції. Золота клітка — так вона називала подружнє життя. Її батьки відправили Теодейт у приватну школу у Фармінгтоні — школу міс Портер для молодих леді, — сподіваючись, що вона повернеться після навчання та займе своє місце серед вершків суспільства. Але Теодейт дуже сподобався Фармінгтон, і вона вирішила залишитися. Вона стала суфражисткою, якось навіть вступила в соціалістичну партію — їй подобалося сердити батька соціалістичними балачками.

Під час тривалої подорожі Європою у 1888-му вона дуже зблизилась із батьком. Він полюбляв подорожувати та колекціонувати твори мистецтва, одним із перших віддавши належне імпресіонізму (у ті часи твори цього напряму суспільство вважало ексцентричними й навіть радикальними). І саме батько запропонував їй подумати про мистецтво як професію для себе. Вони провели багато часу разом, шукаючи по галереях та художніх студіях роботи, які можна було б забрати з собою в Клівленд; тоді вони придбали дві картини Клода Моне. Теодейт робила замальовки архітектурних елементів, які їй подобалися: тут комин, там пілястр. Париж її не зацікавив, і вона навіть описала його як «найбільшу огидну пляму на обличчі землі»[248]. Англія ж її причарувала, особливо милі сільські будинки з занепалим дахом та напівобшитими стінами, але дуже привітними дверима. Тут вона робила замальовки свого бачення ідеального фермерського будинку.

Оскільки архітектура була галуззю, закритою для жінок, Теодейт мусила здобувати архітектурну освіту самостійно, починаючи з приватних уроків у членів кафедри мистецтв Принстонського університету. З допомогою батька вона придбала будинок у Фармінгтоні з 42 акрами землі. Батьки, за її вмовляннями, погодилися відійти від справ, переїхати у Фармінгтон і спорудити там будинок, де виставлятиметься колекція Альфреда, у якій, крім двох робіт Моне, були також картини Вістлера та Деґа. Батько запропонував їй розробити план будинку під керівництвом професійного архітектора. Вона обрала компанію McKim, Mead & White, яка погодилися завдяки, без сумніву, багатству Альфреда. Після цього Теодейт написала листа одному з засновників компанії, Вільяму Резерфорду Міду, показавши себе як жінку з сильним, ба навіть владним характером. Вона писала: «З огляду на те, що це мій проект, саме я буду вирішувати всі деталі щодо нього, а також усі більші проблеми, що