Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона

– Як буряк? – докинув я.

– Власне. Налита кров’ю так, що, здається, от-от цвиркне. По-друге – зуби. Чи бачилисьте, як він зубами пиво відкриває? Таких зубів немає в нас більше ніхто. По-третє – ніс. Мало того, що червоний, то ще з нього таке чорне волосся стирчит, як у моєї Каськи з-під пахви.

– І то все? – нервував двірник.

– Ні, є ще.

– По-четверте?

– Аякже!

– Ну то кажи.

– Хвильку! У мене в горлі пересохло. Візьмемо си пива і сядемо в скверику, бо я ше маю дещо до говорення.

Ми купили в кіоску по плящині «Золотого колосу» і сіли на лаві у затінку. На деревах цвірінькали горобці, ранкове свіже повітря наливалося в груди. Була неділя, і ніхто нікуди не квапився.

– Ну, тепер по-четверте, – нагадав Ціпура, гольнувши пива.

– По-четверте – москаль! – прорік Ґемба так, мовби відкривав для нас щось неймовірно трагічне і загадкове.

На хвильку запала тиша. Ціпура, наморщивши сіре чоло, замислився. Бураченков єдиний з цілого будинку на совіцькі празники вбирав маринарку з орденами і з червоним прапором ішов на свою комуняцьку дифіляду. Повертався вже без прапора, але з розбитим носом.

У принципі, в міркуваннях пана Ґемби була своя логіка. Якщо кровопивця – то хто, як не москаль?

– А то скурвель! – скреготнув двірник. – Триста літ пили нашу кров і далі п’ют!

– І буде пив, доки ми го не спинимо, – сказав Ґемба і блиснув очима, як Полуботок на сцені Заньківчанського театру.

– Щоб я тріс – ви знаєте вихід!

– Ясна річ! Ви самі видите, що тут іншої ради нема. Тільки ми з вами годні ту бестію спинити. Бо міліція нам не поможе.

– Та вони й слухати не хочут про жадних упирів! Шо їм – літра крові! А ту кожної хвилі біда постукає до хати! А в мене дві доньки, як пампушки! Аж страх бере – ану ж і до них вчепиться!

– Ну і що ви, пане Ґембо, намислили? – спитався я.

– Та шо – братися дідівського способу. Забити му в груди осиковий кіл і фертик.

– Йой, мамцю клепарівська! – перехрестився двірник. – В Святу неділю! Жартуєте!

– Ані не думав! Я теж маю доньку і не хочу, аби якийсь вошивий комуняка ссав з моєї дитини нашу святу соборну кров! Я беруся власними руками загнати йому того кілка в груди. Мені то як два пальці обцюняти. Самі знаєте.

– Та знаємо, робота у вас така, – погодився я. – Але ця справа стосується не лише вас, але й цілого будинку. І без згоди решти мешканців було б нерозумно щось вирішувати.

– О! Маєте рацію! – тицьнув у мене пальцем двірник. – Треба зібрати домовий комітет і проголосувати.

– Заки ви будете його збирати, він і до ваших пампушок добереться, – буркнув Ґемба.

– Оно чимчикують Цьома, Струдель і Розман. Чим не комітет? – сказав я.

– Добре, але той Розман… е-е… – почіхав чуприну пан Ґемба.

– Єврей? – спитав двірник.

– Ну!

– І люкс! То є певняк, жи він не упир! Єврей ніґди би крови сирої не ссав, бо то для него трефне. Хлопці! Ідіть сюди, є діло.

Трійця підійшла, і теж з пивом.

– А шо сі стрєсло? – спитав Цьома.

– Вираховуємо упира, – процідив крізь зуби Ціпура і підморгнув для певності.

– Та йдіт! А ми теж тим самим займаємось!

– І яка ваша версія? – спитав Ґемба.

Трійця перезирнулася, і Цьома дипломатично перепитав:

– А яка ваша?

– Пішли на траву, – сказав Ґемба, – то не є розмова на хвильку.

Розташувавшись колом на траві, трішки помовчали. Ґемба розумів, що вагомість його версії не в малій мірі залежить від рівня її подачі. І ось, коли запанувала тиша, що було чути, як посвистує ніс пана Струдля, Ґемба прорік:

– Упирем є не хто інший, як Бураченков. По-перше…

І далі пролунали всі вищенаведені докази. Останній з них справив належне враження, і трійця знову перезирнулася.

Врешті озвався пан Розман:

– А ми пішли іншим шляхом. Ми перебрали кожного нашого мешканця і за методом вилучення зупинилися на чотирьох. Ми задумалися не над тими, хто може бути упирем, а перш за все над тими, хто ним бути не може.

– Ну і…? – аж тремтів від нестримної цікавості двірник.

– Спочатку вилучили мою родину, бо, самі знаєте, що наші люди вашої крови пити не будут. Пан Цьома запропонував також вилучити всіх греко-католиків, але ми з паном Струдлем не погодилися. Жодних конфесійних баталій! Зате ми втрійко згодилися, що упирем не може бути пияк. Це ж логічно! Алкоголь і кров – речі несумісні. Таким робом відпала ще половина мешканців. І ви, Ціпуро, в тім числі. Щодо вас, пане Ґембо, малисьмо сумніви – адже праця в трупарні, так би мовити, сприяє… Але ми вчасно згадали, що у вас вставні щелепи, а сліди після укусів упиря ясно вказують на чиїсь гострі й здорові зуби. Вас ми теж викреслили, – кивнув на мене, – у вас моцна сім’я, і я не думаю, що ваша жінка не помітила б тих нічних вилазок до молодих кобіт. Упирем є хтось, хто живе сам. Це відлюдок, особа замкнута і неприязна. У нас таких четверо: Бураченков, Триндик, Гопкало і пані П’юрко. Бураченков – чоловік огрядний і жодної мірою не міг би проникнути до чужого покою через кватирку. Триндик – це расовий галіціяка. І якби упирем був він, то жодна з жертв не лишилабся живою, бо він, напившись крові, націдив би її ще й у слоїки і зробив би закрутки на зиму. Нє, то не може бути він. А Гопкало має хорий шлунок і сидить на дієті. Від сирої крови його б несло так, що на всіх поверхах ніхто б вікна не годен був відчинити.

– Лишається пані П’юрко? – здогадався двірник.

– Власне! Та стара кістлява карга, що пхає свого носа всюди, куди не треба. Ось хто упирка!

Розман вмовк і взявся до пива. Ґемба невдоволено сопів носом і гарячково шукав контраргументів. Не тому, що мав якісь симпатії до пані П’юрко – він її ненавидів так само, як і ми всі, – але з думкою, що Бураченков – упир, він уже так звикся, що міняти її не мав ні сили, ні бажання.

Пані П’юрко – стара діва за сороківку – була пострахом цілого будинку, бо знала про кожного мешканця цілий оберемок пліток і охоче ними ділилася з кожним бажаючим. Якби упирем виявилася вона – це би всіх задовольнило. Навіть міліцію, якій вона добряче в’їлася своїми постійними заявами, скаргами, листами й анонімками.

– Стривайте! – ляснув себе по коліні