Вікторія Амеліна - Дім для Дома

Щоправда, радіти немає чому — я не люблю ані маршрут, ані саму школу. Будівля стара, і червона цегла добре вбирає сліди. Поруч зі школою — тюрма, про яку, здається, товаришка з районного управління питала Олю після уроку. Ще трохи далі — Цитадель, ще одна пляма на моїй карті. Там і досі стільки кісток в землі, що хай мені бультер’єр. Коли тільки люди дадуть собі раду? Та ніхто, здається, не цікавиться цими місцями, крім до усього звиклих безхатьків — і собак, і людей. Єдина надія, що вирішать збудувати на цьому місці якусь, приміром, багатоповерхівку «елітну», ресторан або п’ятизірковий готель. Ось тоді все й знайдеться.

Я з подивом дивлюся на тутешніх собак. Вони, на диво, спокійні. Може, ті, хто з дитинства у цьому місті, мають імунітет? Може, і я звикну? А може, й ні. Так і буду сахатися і тамувати подих.

Добре, хоч Маруся пахне щасливою. Вона, звісно, бувала в цій школі й раніше, та не знає її як слід — не вивчила, не поміряла відстані кроками, навіть не розпитала толком дорослих.

— Розповідай. Розповідай, будь ласка, — просить полковника.

І полковник розповідає. Трохи бреше, звичайно, як і його молодша донька:

— Школа гарна. Зовсім, як чарівний палац, — каже. — Перед палацом дерева, зелені, високі, як у Крайно... Ну ти ж не пам’ятаєш, звідки тобі.

Маруся перебиває:

— А може, це і є чарівний палац?

— Та... — полковник вагається. — Може, качко.

А я вже задихаюсь від запахів, і навіть маленька брехня дратує мене сильніше, ніж зазвичай.

Якби пси могли говорити, я б, мабуть, втрутився і сказав Марусі — може, не зараз, але при нагоді точно:

— Усі не те щоби брешуть тобі... Але, якщо ти справді колись знову бачитимеш, а навіть я іноді хочу вірити в це, ти не впізнаєш тут геть нічого. Але я мовчу.

— Я вчитимуся в палаці... — видихає тим часом мала. — Як принцеса!

Я сказав би на це:

— Ні, Марусю. Ти така ж принцеса, як Маша — герцогиня Мекленбург-Шверинська. І ця школа пахне чим завгодно на світі, та не палацом. Пахне шпиталем — бинтами, надією, безнадією, смертю. Словом, війною. Коротким миром, передчуттям повторення і — повторенням. Ні, звісно, тут пахне ще фарбами й пластиліном, який ти так любиш. Клеєм, новенькими зошитами. І ще старими книжками, в яких, мабуть, намальовані ваші ці піонери — йдуть строєм у школи. Школи теж намальовані, тож в них не було ніколи військових шпиталів. А ще — пахне бридко мастикою та дитячим страхом перед екзаменом і перед батьком. А в тебе, Марусю, батька навіть немає. Мати продає сигарети в кіоску. Яка ти, в біса, принцеса?

Ні, звісно, я сказав би це трохи м’якше. Та пси ж однаково не говорять.

— Тут взагалі-то була гімназія, — полковник раптом вирішує додати дещицю правди, як за рецептом. — Для таких... благородних. Імені цієї Марії. Як її, Господи? Тої, що дуже покаялася, — полковник старається, та ніяк не згадає: — Як же... Мама тобі не казала?Справжні принцеси — з таких і виростають, певно, стрункі леді у капелюшках, яким не шкода хліба для голубів. з масними чорними плямами спецовці. Я впізнаю його — дід Євген, наш сусід. Він, кажуть, працює у школі сторожем чи завгоспом вже років сто. І стільки ж, кажуть, ненавидить все радянське — особливо військових. Я не вірю, що сто. І не вірю, що справді пускав він радянські потяги під укіс... Ні, не схоже. Просто ненавидить.

— Магдалина, — підказує дівчинка.

— Яка ж ти, качко, розумниця. І красуня. Точно будеш принцесою, — каже старий.

І мене чомусь аж розриває з обурення. Я сказав би, ким буде Маруся... Теж продаватиме сигарети? Недораховуватиметься виручки ще частіше, ніж її мати? Чи, як Олина учениця Світланка, сідатиме в чорні автомобілі наосліп? Чи шитиме на замовлення за копійки, як Ба? Ховатиме пляшку на холодильнику, як Тамара? Принцеса! А я королівський пес — трохи, щоправда, побитий, слабенький від пісної дієти у вашому двокімнатному палаці з плаксивими трубами. Та я мовчу і зриваю злість — на місто, що так багато каже правди, й на людей, які так багато брешуть, — зриваю злість, ганяючи голубів. Ненавмисно лякаю сухеньку стару, що примостилася на дірявій лавці й кидає цим господарям міста хліб, відламує великі шматки від буханки. Знайшла ж кого годувати. Старого, мабуть, ця щедрість також дратує. Сам він береже кожну скибочку. Якщо й ділиться з птахами, то тільки дрібними крихтами, зібраними зі столу, — та й то, якщо не покладе їх собі до рота під обурені зойки жінок.

Полковник узагалі схиблений трохи на хлібі. Кожна засохла й навіть поцвіла скибка зникають з кухні в невідомому напрямку. Та впевнений, голубам їх не бачити.

Я розбігаюся: геть звідси, крилаті щури!

Незнайомка дивиться перелякано з-під елегантного капелюшка. Голуби розлетілися. Асфальт всіяний білим. Може, ця, що годує птахів, колись вчилася в школі чи то гімназії імені Магдалини? А може, працювала тут медсестрою під час Другої світової. Для Першої — замолода.

Хоча де там, вона, звісно, пахне Львовом, але ж із тих, хто тут вчився та працював, певно, ніхто не зберігся чи принаймні не зберіг для себе це місто — втік кудись за кордони і за моря. У цій кам’яниці вчилися, мабуть, шляхетні панночки, йшли до причастя в білих мереживних сукнях — за таку Маруся й віддала би усе.

А Марусю старий навчить збирати зі столу крихти й класти до рота. Навчить не зважати на біль у подряпинах, коли обдираєш навпомацки єдину яблуню на Замарстинівському городі. Й колись, боюся, саме Марусі полковник довірить свою таємницю. Одного дня він посадить малу за штурвал, й буде вона теж без кінця вглядатись у сіру стіну з брезенту. І так мимоволі, потроху, стане співвласницею радянського літака, співучасницею безглуздого злочину. Ні, цю школу будували не для Марусі.

Я думав усе це й гарчав, як бультер’єр якийсь.

Пані в капелюшку тікає. Хліб лежить, наче сніг, тільки ж не тане. Якщо полковник підбиратиме його з землі, буде соромно. Але полковник лише хапає мене за ошийник. Замахується навіть. Та він не вдарить, просто не зможе. Хоча навряд розуміє, що я не винен. Я не винен — винне це місто з божевільними запахами. Полковник кричить, а я й далі гарчу на