Вікторія Амеліна - Дім для Дома

Бабусю Марусю тримали не люди, не стіни — сама земля. Земля, в яку вона з дитинства вгризалася й згодом майже мріяла в неї лягти. Пояснювала синові: це городяни виносять мерців подалі від своїх осель. А в селі можна при церкві вмоститися, гарно й недалечко від хати. І відспіває молодий священик: «Бачив його, Іванку? А ти б теж таким гарненьким попом був...»

Полковник пропускав повз вуха компліменти й наполягав:

— Поїхали, мамо!

Бабуся поправляла хусточку й відповідала:

— Що я тобі — Гагарін?

Мати й син були схожі, однаково вперті, і бережливість та ж — старий каже «куркульська». І якраз з тої бережливості бабуся Маруся й померла за три дні до запланованого від’їзду полковника — аби сину зайвий раз не витрачатися на квиток. Склала руки, щоб красиво лежати, коли служитиме над нею панахиду гарненький піп.

Іван і справді встиг поховати матір: із цвинтаря — на вокзал.

Це тоді полковник привіз з дому подушку, набиту качиним пір’ям. Чи не з дому? Не знаю, що для полковника тепер дім — кам’яниця на вулиці Лепкого чи хата в Крайновці? Не знаю, де у людей межа, за якою дім переїздить за тобою, наче ти якийсь равлик. У псів ще простіше: дім там, де Господар.

Подушка з пір’ям досі дратує жінок — надто велика, надто стара. Та дід нікого до неї не підпускає.

А ще він притягнув до Львова ікону. Он вона, дивиться на мене, коли всі сплять, і виблискує.

Велика Ба потай від чоловіка шматкою протирає образ. Потай, бо привезти Бога старий привіз — але недолюблює все так само. Каже:

— Нехай диво яке сотворить або порохом припадає.

Коли порох зникає, старий, звісно, знає, що це не диво — жінки.

Буває, полковник застигне перед іконою, й наповнюється кімната запахом керосину та горя. Тільки як рипнуть двері за спиною — старий стисне кулак, так, ніби погрожує Ісусу. Не розумію, для чого Іван взагалі цю ікону притяг.

Не на пам’ять — бо вона ж не від матері. Не було в бабусі Марусі своєї ікони. Не було ще відтоді, як образи довелося чи то віддати, чи то продати, чи то обміняти десь у 30-х. Ця ж ікона — від тітки Дусі. Тої самої, вся родина котрої померла з голоду. Тож ця чужа ікона ще й «не працює», чудес не творить — нікого тій Дусі не вберегла.

Боюся, старому ввижається, що це не Богородиця дивиться з полотна — мати живе тепер тут, на полиці, в посрібленому окладі. Вночі полковнику чується, що мати каже йому тихо, з-за образу: «Іванку...» Й тоді полковник у відповідь озивається:

— Мамо!

Велика Ба сердиться. Думає, полковник вигадує. Самому не спиться — так хоче розбудити дружину, щоб пожаліла.

— Все життя через тебе не сплю. Дай хоч тепер виспатися!

Вони скоро втомлюються сваритися й засинають.

А я не можу — слухаю запах соснової рами, висохлих фарб, бляшаного окладу — під срібло, і завитків латунних — під

Я не серджуся, коли полковник скрикує серед ночі. Не можу сердитись, бо іноді, мені здається, я чую не лише дідове «Мамо», а й оце тихе «Іванку».

Але тепер — тиша. При вікні стоїть розчахнута невелика валіза. Полковник кладе в неї запасну сорочку, білизну, німецьку електробритву. Він скоро знову поїде до матері — ставити пам’ятник. Ось-ось його дороблять нарешті нероби-майстри. Ще кілька днів, а квиток до Крайновки вже куплено. 

Школа Марій

 Саме цієї осені Маша могла би вже вчитися в інституті.

Саме цієї осені Маруся піде до школи — до справжньої школи. Не до сумного закладу, куди її щодня возили раніше. Де діти пересипають у дворі невидимий вологий пісок і грають у хованки — вічне «де ти?» і «хто ти?». Де здирають коліна до невидимої й тому нестрашної крові. Де так і вчать кольори: червоний — болить, як коліно, пісок — кольору теплої шкіри, жовтий — кислий, як лимон, помаранчевий — трохи солодший. Але Маруся

— Маруся вчитиметься, як всі, — Оля так вирішила.

— Це балаган! — не погоджується полковник.

Звісно, це балаган, я і сам так думаю, потрібна спеціалізована школа, де Маруся читатиме й писатиме Брайлем, де ніхто її не образить... Та при Марусі сперечатися не випадає — старий здається:

— Добре. Добре, але я ходитиму з нею.

Якийсь час ми ще сподіваємося, що до звичайної школи Марусю не візьмуть — хто ж дозволить таке? Але беруть. Молодий директор, ймовірно, почувається винним перед колишньою вчителькою історії. Чи, може, міркує, за кілька днів однаково стане ясно: нічого не вийде.

— З нею все буде добре. Мій батько... Так, буде на всіх уроках. А перші дні взагалі я відпрошуся з роботи. Ви не хвилюйтеся. Маруся навіть одного разу йшла додому сама... — торохкотить Оля в слухавку, заспокоює молоду вчительку. А я згадую: здерті долоні, загублений ключ, сльози над скринею, запах йоду та переляку — ось як Маруся одного разу «йшла додому сама».

Мала насправді теж трохи боїться — я чую. Але й радіє теж. Вимріює собі друзів, їх голоси та здорові очі, крізь які й вона підглядатиме. Вимріює собі хлопчика із мелодійним голосом, який скоро водитиме її коридорами замість діда, хлопчика, який розповідатиме про все — навіть те, про що дорослі ніколи не скажуть. Ясно ж, Марусин принц має бути найкращим у світі оповідачем.

— Доміку, ти такий хороший. Шкода, що ти не можеш сказати нічого. Як думаєш, в школі... — і Маруся запитує, не чекаючи відповіді.

А що б я відповів, якби міг? Що скоро стануться всі дива — але не буде ні хлопчика з мелодійним голосом, ні турботливих однокласників. Ну бо так не буває. Але мала мріє й чекає. Й чекати — важко. Особливо, якщо тобі вісім:

— Аж вісім, Доміку! Я давно маю вчитися в школі.

— Хочеш прогуляємося до школи, качко? — зненацька пропонує старий. — Мене тут, на жаль, не буде першого вересня...

Полковник уміє так: ніби весь у своєму радіо — а все чує та знає. Звісно, Маруся хоче до школи. І полковник лишає мушлю балакати в порожнечу, бере повідок — так-так, отже, я теж, «у ділі».