Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

– Ви тільки подивіться! – вигукнув Марко.

Увесь монітор вкрився глибокими тріщинами. Екран погас.

– Догрався, – невдоволено сказав кіт.

– У підземеллі – то не була гра. Я діяв так, ніби був там насправді.

– Тебе взагалі не варто підпускати до комп'ютера. Зіпсував чуже майно. Зрештою, туди йому дорога, тому Вампірнету! Ця віртуальна реальність здатна довести людину до божевілля...

Серпень важко дихав.

– Що з тобою?

– Я відчув, що за тими дверима. Там – щось вороже, холодне, наче смерть.

– Бо то двері не в Королівство, отямся! – поплескав його по щоках Марко.

– Великий Льох... Королівство зараз – це Великий Льох, у якому тихо й страшно. Королівство уже не охороняє своїх, бо немає кого охороняти...

– Я тебе не розумію.

– Що ми робитимемо в цьому Льоху, Марку? Скажи мені! Навіщо взагалі туди йти?

Усі заніміли. Навіть тигр із стільцем-підступцем, що бавились, лякаючи одне одного. А тоді Марко відповів:

– Врятуємо твого батька від ганьби. Навіть, якщо не вдасться врятувати Королівство.

29

Сонце пекло немилосердно, але Люцина на нього не зважала. Вона бігла вниз вулицею, повз будинки, де жили люди, однак серед них не було нікого, хто допоміг би їй сховатись чи дати розумну пораду. Відьми можуть зробити з нею що завгодно, навіть перетворити на жабу чи осліпити. Звісно, вона поводилась пристойно – не кричала, не плакала. Була вже величенька панночка, але й таким потрібні мама й кімната, де за ними ніхто не підглядатиме. Стало більше людей, а не тільки машин, і вона звернула в бічну вулицю, потім знову, сподіваючись, що запах бензину, собак, розігрітого асфальту і відцвітаючого жасмину зіб'є Гортензію та її матусю зі сліду, а крони дерев сховають від повітряних шпигунів.

Люцина почувала себе зовсім беззахисною. Її ніхто в житті не переслідував, не кривдив, не намагався обікрасти. Вони з мамою жили на околиці, де люди знають один одного в обличчя, де одразу помічають чужого. А коли довкола незнайомі люди, то не знаєш, чого від них чекати. Люцина не помічала власної самотності, бо то не була справжня самотність: мама, книжки, Фелікс, однокласники. Але буває страшніше: коли ти сам на сам опиняєшся з лихом, злом, небезпекою.

Дівчинка сіла на лавку біля якогось під'їзду, щоб трохи перепочити і вирішити, як їй діяти далі, бо не можна без кінця тікати. Місто, хоча й велике, але колись вона вийде за його межі. Треба було когось знайти, але вона не мала телефонної книжки. Пам'ятала лише телефон маминої роботи. Треба буде знайти якийсь автомат, поки на неї не подіяли відьомські чари й не відібрали пам'ять. Стара відьма, напевно, чаклує над телефонною книжкою. Видима загроза начебто зникла, бо Люцина опинилась досить далеко, але залишалась невидима. На лавку сів горобець, що одразу викликало у неї підозру.

– Може, ти відьма? – звернулася до нього Люцина. – Дай мені спокій!

Горобець образився і полетів собі геть.

Чорний пудель вибіг із кущів і почав чухатися від бліх.

– А може, ти – відьма? Стільки років, Гортензіє, ми були сусідами, а тепер ти хочеш мене вбити через книжку. Якщо ви не вмієте читати, то навіщо вам вона?

Слідом за пуделем із кущів вискочив хлопчисько років дванадцяти. Він не міг бути відьмою, бо очі мав злі, але сірі. У відьом – чорні очі.

Хлопець покрутив пальцем біля лоба:

– Ти що, ненормальна? Чого вчепилася до мого пса? Ану геть з моєї лавки! То мій будинок!

Ще трохи, й він би наскочив на неї з кулаками. Хлопці в такому віці завжди якісь дурнуваті: лізуть битися, кидаються камінцями. Люцина навіть не відповіла. Спокійно встала й пішла.

– Дура!

– Крутиголовець нещасний! – процідила зневажливо Люцина.

Навіть посидіти не можна. Зрештою, вона поводила себе не дуже розумно. Збоку її розмова з псом здавалась, мабуть, дуже дивною. Добре, що ні пес, ні горобець не мали нічого спільного з її сусідками.

Люцина забрела в таке місце, де не було жодного нормального телефону-автомата: якісь недоламані каліки, що ніби побували в шлунку акули. Врешті вона опинилась на вулиці, де було повно крамниць і нарешті відшукала справний таксофон. Вона набрала номер приймальні видавництва, хоч, власне, там і не було приймальні: дві малесенькі кімнатки от і все дитяче видавництво. І безліч запакованих і розпакованих книжок з малюнками, котрі мама повинна була намістити в добрих людей. Як ото господарі хочуть віддати кошенят у добрі руки. У обох випадках це справа нелегка.

Ніхто не відповідав. Люцина глянула на годинник: рівно п'ята. Треба було з дому дзвонити, коли ще був час. У дівчинки набігли на очі сльози: як уже не щастить, то не щастить. Повз неї проїхав трамвай з написом «Мертвий свідок». Не знати чому, але це викликало в неї напад сміху. Аж люди почали озиратись. Хіба можна так називати трамваї?!

– Так, – сказала вона собі, коли перестала сміятись. – Я можу викинути цю книжку в сміття й спокійно повернутись додому. Хтось здасть її потім у пункт прийому макулатури, де її ніхто не читатиме. Може, справді так зробити і навіки забути про Королівство?

Але тут вона згадала про книжкових гномів, таких чистеньких, охайних. Як то їм буде серед бананових шкуринок, недоїдених пиріжків і обгорток від морозива? Мама б не схвалила її вчинку. Вона так любить книжки, піклується про них, як про рідних дітей...

У склі вітрини перед нею з'явилось бридке лице старої відьми, що весело посміхалась. Люцина знову кинулась бігти та раптом спинилась. Недалеко ж вона забігла... Треба їхати, а не бігти. Дівчинка перейшла на протилежний бік вулиці й стала на автобусній зупинці. Над'їхав невеликий жовтий автобус. Люцина розпачливо замахала руками, і він зупинився. Не можна сідати в незнайому легкову машину, але у міський автобус можна.

30

Надягаючи на Колобка протигаз, Мортіус спитав:

– А ви б могли загнати осиковий кілок у серце Стронціуса?

Хлопці подивились на нього з таким жахом, що Мортіус аж засміявся:

– А Баффі, переможниця вампірів, робила це залюбки. Та й опирі не церемоняться, коли їм забагнеться свіженької крові. Це ж їхня єдина їжа. Якби вас притиснули, може б ви не були такі милосердні...

– А вас притискали? – поцікавився Марко.

– Хлопці, а хто ж тоді