Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

– Андрюсе, я…

– Ні, ти нічого не розумієш! Ти не уявляєш, як я себе ненавиджу за те, що через мене мати змушена до такого, як я щодня хочу вмерти, щоб звільнити її. Але натомість ми з мамою використовуємо свою біду, щоб підтримати життя інших. Але ж ти цього не розумієш, ні? Ти занадто егоїстична й зосереджена на собі. Ой, бідолашна, копаєш цілий день. Ти – просто балувана дитина.

Він розвернувся й пішов геть.

40

Солома колола мені в обличчя. Йонас давно спав. Видихав він із тихим свистом. Я крутилась і не знаходила собі місця.

– Він старається, Ліно, – сказала мама.

– Він спить, – сказала я.

– Андрюс. Він старається, а ти йому щоразу не даєш робити добро. Далеко не всі чоловіки зграбні, розумієш.

– Мамо, ти не розумієш, – сказала я.

Вона не звернула на ці слова уваги й продовжила:

– Ну, я розумію, що ти засмучена. Йонас казав, що ти погано повелася з Андрюсом. Це несправедливо. Іноді доброта буває трохи незграбна. Але незграбна доброта – значно справжніша за дії отих видатних людей, про яких ти читала в книжках. Твій тато був дуже незграбний.

По моїй щоці скотилася сльоза.

Мама злегка розсміялася в темряві.

– Він каже, що я зачарувала його з першого погляду. А знаєш, що сталося насправді? Він хотів заговорити до мене і впав з дерева. З дуба. І зламав руку.

– Мамо, це не так, – сказала я.

– Костас, – зітхнула вона. – Він був такий незграбний, але такий щирий. Іноді в незграбності є така краса. Любов, почуття шукають для себе виходу, але буває, що виходить не дуже граційно. Тобі це зрозуміло?

– Ммм, гм, – пробурмотіла я, намагаючись стримати сльози.

– Гарні чоловіки часто більш практичні, ніж красиві, – сказала мама. – А Андрюс – і такий, і такий водночас.

Мені не спалося. Щоразу, коли я заплющувала очі, я бачила, як він мені підморгує, як його вродливе обличчя наближається до мене. Запах його волосся залишався навколо мене.

– Ти не спиш? – прошепотіла я.

Йоана перевернулася на другий бік.

– Жарко, не спиться, – сказала вона.

– У мене голова обертом іде. Він такий… гарний, – сказала я.

Вона хіхікнула, засунувши руки під подушку:

– А танцює навіть краще, ніж його старший брат!

– Як ми виглядали разом? – спитала я.

– Як люди, яким добре, – сказала Йоана. – Це всім було видно.

– Не можу дочекатися зустрічі завтра, – зітхнула я. – Він – просто сама досконалість.

Наступного дня після обіду ми побігли в дім зачісуватися. Вибігаючи, я ледь не збила з ніг Йонаса.

– Ви куди? – спитав він.

– Гуляти, – відказала я й пішла доганяти Йоану.

Я ішла так швидко, як могла, не зриваючись на біг. Намагалася не зім’яти малюнок у руці. Коли я не могла заснути, то вирішила малювати. Портрет настільки вдався, що Йоана запропонувала подарувати малюнок йому. Вона запевняла мене, що мій талант справить на нього враження. Його брат поспішив до Йоани, зустрічаючи її на вулиці.

– Привіт, незнайомко, – усміхнувся він Йоані.

– Привіт! – відказала Йоана.

– Привіт, Ліно. Що це в тебе? – спитав він про папір у моїй руці.

Йоана кинула погляд на ятку з морозивом поблизу. Я обійшла її, намагаючись знайти його.

– Ліно, – сказала вона, простягаючи руку, щоб втримати мене.

Було вже пізно. Я вже побачила. Мій принц обіймав однією рукою якусь руду дівчину. Вони невимушено сміялися, по черзі відкушуючи морозиво. У животі в мене різко закрутило.