Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

ЕПІЛОГ

Каїр зустрів їх сонцем і шумом.

Місто жило своїм життям. Дахи парували після вранішнього дощу, на базарах кричали торговці, у провулках пахло кавою та сандалом. Наче нічого не сталося. І водночас — усе змінилося.

Вони повернулися не як герої. Просто як люди, які пройшли крізь тінь і вийшли з неї з відкритими очима.

Сенн стояв біля старої арки біля виходу з Національного музею, де на них чекало авто. Вітер грав із його шарфом, а очі — світилися спокоєм.

— Ми зробили більше, ніж могли, — сказав він, потискаючи руку Грейсона. — І більше, ніж світ коли-небудь дізнається.

— Ти не поїдеш з нами? — запитала Лейла.

Сенн усміхнувся.
— Моє місце тут. Тут моя родина. І є ще історії, які не написані, а хтось має це зробити.

Він обійняв їх обох. Тихо. Без слів.

— Якщо колись знову з’явиться проблема з богами чи з книгами, ви знаєте, де мене знайти.

Він пішов — у натовп, у дим, у шум. І зник, як справжній хранитель стародавнього.

 

* * *

Кілька днів потому.

Грейсон сидів із Лейлою на терасі старого кафе з видом на Ніл. Поруч хлюпала вода, на фоні співала вулична скрипка, а в повітрі змішувалися аромати кориці та пильного жару вечора.

Він дивився на неї мовчки. Вперше за багато тижнів — не в пошуку відповіді чи підтвердження. Просто — дивився.

— І що тепер? — запитала вона.

— Тепер ми можемо нарешті обрати, ким бути. Не рятівниками… Просто собою.

Лейла всміхнулася і нахилилась трохи ближче.

— А якщо я хочу бути з тим, хто навчив мене дивитися в морок — і не боятись?

Грейсон не відповів одразу. Просто взяв її за руку.

— Тоді залишайся. Я теж хочу бути з тією, хто навчила мене знову відчувати.

Їхні пальці переплелися.

У цей момент ніч опустилась на місто, і вогні відбилися в річці, як тисячі згаслих зірок, що знову навчилися світити.

І цього було достатньо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍