Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Частина 14

Ми йшли вже більше півгодини, і ніч огортала нас своїми холодними, але такими привабливими обіймами. Вітер був холодний, але не настільки, щоб зупинити мене, і навіть Нолан не здався, хоча я помітила, як його пальці дещо стискалися від прохолоди. Ми йшли через старі вулички Академії, по стежках, які я добре знала, але сьогодні все здавалося інакшим. Це не було звичним шляхом — ні для мене, ні для нього. У повітрі витала неспокійна тиша, наче самі стіни міста теж чули, що зараз ми — лише два шляхи, що перетинаються, не знаючи, куди вони приведуть.

— Куди ти мене ведеш, ректоре? — запитала я, намагаючись додати до нашої розмови трохи легкості. Знову.

Нолан лише посміхнувся, відсутньо поглянувши на мене.

— Ти хочеш, щоб я розповів? Ти вважаєш, що я тобі скажу?

Я злегка засміялася, піднявши брови.

— Ну, тоді, може, ти просто дозволиш мені трохи розгадати тебе. Якби хоч один із нас зумів, — я додала, не думаючи про те, як це може прозвучати.

Нолан зупинився на мить, і його погляд став більш інтенсивним. Я відчула, як серце б’ється швидше.

— Ти хочеш розгадати мене? — його голос став м’якшим, але я все одно відчула, як в його словах є якась глибина.

Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи це була тільки гра слів, чи він дійсно чекає на мою реакцію. Мені здалося, що в цю мить все змінюється, і я не могла знайти слів, щоб це пояснити.

— Це не так просто, — сказала я, після паузи, — ти ж ректор. Це вже не те, що розгадати просто так.

Нолан здивовано підняв брову.

— А ти, студентко, думала, що я тут просто через титул?

Ці слова знову призвели до тих же питань, що я відкладала, але знову не зважалася поставити їх йому. Можливо, ці питання були занадто складними, або, навпаки, занадто простими, щоб задати їх так, як слід.

— Ти не відповів на питання, — я трохи відступила назад, намагаючись легше сприймати ситуацію, ніж вона є. — Куди ти мене ведеш?

Він знову повернувся до мене, і на цей раз його погляд був наповнений чимось більше, ніж просто інтересом.

— Просто дивися на місяць, Ясемін. І ти побачиш, чому я хочу, щоб ти пішла зі мною.

Ми зупинилися біля маленької галявини. Від неї відкривався чудовий вид на нічне небо, і місяць, що висів там, виглядав як коштовний камінь серед темної барви неба. Легкий вітер розпорошував хмари, які затуляли його світло, але місяць знову з’являвся. Наче він чекав нас, щоб ми побачили його красу разом.

— Вражає, — сказала я, коли зрозуміла, що навіть ця ніч може здаватися значущою. Не тільки тому, що це було так красиво, а й тому, що тут і зараз ми були тільки ми двоє.

Нолан мовчки дивився на мене, і я відчула, як його присутність стала важливішою, ніж усе, що відбувалося навколо.

— Ти це знову зробив, — я посміхнулася.

Він глянув на мене, і в його погляді не було нічого простого. Це було щось більше, ніж просто вечеря на свіжому повітрі, чи розмова, що ми мали на увазі.

— Я роблю багато чого, Ясемін, — він дивився на мене з тихою рішучістю в голосі. — А ти не помічаєш, але ти теж змінюєш усе навколо себе. Відкриваєш нові перспективи, про які я навіть не думав.

Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Ці слова звучали так, як ніби він насправді дійсно відчував це. Наче він справді помічав мене, а не просто як ще одного студента в цій величезній Академії.

— Ти маєш на увазі все це «місяць»? — я знову вирішила додати трохи легкості до розмови.

Нолан посміхнувся.

— Це був лише початок, — сказав він, спостерігаючи за тим, як місяць повільно освітлює нас двох. — Місяць може бути початком чогось більшого.

Я знала, що це не просто гра слів. Ми обидва відчували це.
— Можливо, — я м’яко сказала, відвертаючись, але все одно відчуваючи його погляд на собі. — Але все це… це більше, ніж просто романтика під місяцем.

Нолан зробив крок ближче, і його голос став більш серйозним, але не менш проникливим.

— Я розумію твої сумніви, Ясемін. Але саме ці сумніви — це те, що робить все справжнім. Ти не повинна боятися того, що це може бути чимось більше. Ми обидва знаємо, що ці моменти важливі. Але ти права. Це не просто романтика. Це більше.

Я подивилася йому в очі, намагаючись зрозуміти, що він мав на увазі. Він стояв так близько, що я могла відчути теплоту його тіла, і це було настільки інтимно, що я навіть трохи завмерла.

— І що ж тоді це? — я майже шепотіла, намагаючись знайти відповіді на питання, що крутилися в моїй голові, але все більше заплутували мене.

Нолан зробив паузу, таку, що мені стало важко дихати, наче весь світ, весь цей момент, завмер.

— Це довіра, Ясемін. І те, що я хочу показати тобі, чому іноді в житті важливо робити кроки, які здаються тобі небезпечними, незрозумілими або навіть недосяжними.

Він наблизився ще на кілька сантиметрів, і я відчула, як серце почало битись ще швидше, мов би йому теж не вистачало подиху. Це була гра, чи щось більше? Я не знала, але відчувала кожен момент, кожен жест, як частину чогось важливого. Що б це не було, я вже не могла повернути назад.

— Це і є той момент, коли все змінюється? — я запитала, тепер вже не намагаючись сховатися за жартами чи фальшивими усмішками. Це був момент, коли потрібно було або сказати все, або замовкнути назавжди.

Нолан посміхнувся, його посмішка була ледве помітною, але в ній був такий складний зміст, що я навіть на мить завмерла.

— Так, Ясемін, це саме той момент, — сказав він, і в його голосі була така впевненість, що навіть я, стоячи на межі нерозуміння, почала відчувати, що, можливо, саме це і є відповідь.

Тиша між нами розтяглася, і кожен подих здавався гучним, але це була не просто тиша — це був момент, коли обидва ми стояли на межі чогось нового. Крок у невідоме.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись впоратися з тим, що відчувала. Все здавалося одночасно простим і складним. Ясно і темно одночасно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍