НМ - Книги згорілої ніжності, НМ

Темрява накрила поле бою, як тінь, що не відпускає. Люцифер стояв серед хаосу, і кожен його рух був наповнений безмежною втомою. Він боровся, але вже давно втратив сенс цього бою. Всі ці роки, всі ці битви — все здавалося марним. Він жив, щоб втратити, і не міг знайти сили для того, щоб продовжувати.

Місяць після її смерті... Він не міг забути, але не міг і рухатися далі. Тож він стояв тут, серед ворогів, готовий зустріти свою долю. Він відчував, як холод металу, в очах ворога, наближається до нього.

Він опустив меч.

Бій не мав сенсу, а його душа не мала сили більше боротися.

"Я готовий," — промовив він тихо, майже без емоцій. Його очі дивилися прямо на ворогів, з якими він більше не мав бажання битися.

Відчувши, як його очі стали безжальними, він більше не намагався захищатися. Тіло його вже не реагувало, серце більше не билося з таким запалом, як раніше. Біль, що не відпускав його, заповнив весь простір навколо. Це був його момент слабкості, момент розриву.

І в наступну мить він відчув удар — лезо меча, що пробило його тіло, потрапляючи в серце.

Кров застигла в його венах, і він впав на землю, але не з болю, а з прийняттям. Він не прагнув більше боротися. Його смерть була не кінцем, а природним завершенням.

"Рафаель..." — він прошепотів, і навіть коли його очі закривалися, він відчував її присутність. Її любов, її погляд, її слова, які він почув ще тоді, коли вона відлетіла від нього.

"Я йду до тебе," — це були його останні слова, які, здається, не належали вже цьому світу. Він знову з нею.

І світ навколо Люцифера і Рафаель зупинився. Тьма заполонила все, і в цьому просторі не було ані життя, ані смерті. Вони не були мертвими, але й не живими. Це був простір, де час не існував, де не було ані руху, ані звуків — тільки безмежна тиша і спокій, який не обіцяв нічого, окрім невизначеності.

Люцифер стояв серед цієї тіні, тримаючи її образ у своєму серці. Він бачив її перед собою, але це була не реальність. Це було щось більше — спогад, відображення її в душі, щось таке, що не могло залишити його, навіть коли вони обидва покинули цей світ.

Рафаель з’явилася перед ним. Вона була такою, якою він пам’ятав її — знову живою, але тепер без тіла. Вона дивилася на нього, і в її очах не було ані болю, ані страху, тільки мир. Її голос лунав у його голові, тихий і ніжний, але сильний у своїй реальності.

"Ми не можемо бути разом у тому світі, Люцифер," — сказала вона, її слова розцвітали в темряві. "Але тут ми можемо бути. У цьому світі без часу, без меж."

Він дивився на неї, як на далеку мрію, яку він так і не зміг утримати. І в цьому безмежному просторі їхні душі були вільні — від усіх битв, від усіх обов’язків, від усіх умов.

"Я знаю," — відповів він, і його голос звучав, наче в цьому світі не було більше місця для болю, — "але ми не можемо залишатися тут навічно, правда?"

Рафаель посміхнулася, і її образ став ще більш яскравим, ще більш живим у цій тіні. "Тут або ми, або ніхто. І хоч цей світ не має кінця, ми самі можемо вибрати, коли залишити його."

Люцифер задумався, але це не було важливо. Він зрозумів, що не важливо, скільки часу мине. Вони не були частиною цього світу. Вони були вічними, навіть якщо їхній світ уже давно зник.

"Якщо ми знову зустрінемося, тоді, коли це буде можливим, ти будеш готова?" — запитав Люцифер, дивлячись в її очі.

"Завжди," — відповіла Рафаель. І в її словах не було ні вагань, ні сумнівів.

І їхній світ помер. Але у ньому залишалася їхня любов, їхнє розуміння, що навіть без часу, навіть без місця, вони знайдуть один одного знову, коли настане час для нового початку.

Кінець