Ден Браун - Джерело

Після чого агент покрокував музеєм, повернувшись до телефонної розмови.

Ленґдон провів його очима. «Якого біса?»

— Професоре! — прошепотіла з-за спини йому Амбра. — Мені потрібно, щоб ви мене вислухали. Це дуже важливо!

Ленґдон озирнувся — і глибоко здивувався, побачивши, якого жаху повні очі Амбри. Заніміння в неї, здається, минуло, і говорила вона чітко й відчайдушно.

— Професоре, — сказала вона, — Едмонд виявив до вас величезну повагу, ввівши фрагменти ваших лекцій у презентацію. Тож я довірюся вам. Мені треба дещо вам сказати.

Ленґдон непевно подивився на неї.

— У вбивстві Едмонда винна я, — прошепотіла вона. Її темно-карі очі були повні сліз.

— Перепрошую, що це означає?

Амбра кинула нервовий погляд на Фонсеку, який відійшов досить далеко й не міг її чути.

— Список запрошених, — мовила вона до Ленґдона. — Доданий в останню хвилину. Кого додали?

— Так, Луїса Авілу.

— Це я його вписала, — зізналася вона; її голос тремтів. — Я!

«Вінстон мав рацію…» — ошелешено подумав Ленґдон.

— Через мене Едмонда застрелили! — майже плачучи, промовила вона. — Я впустила до музею вбивцю!

— Заждіть, — Ленґдон поклав руку на її плече; жінка тремтіла. — Просто поговорімо. Чому ви його вписали?

Амбра тривожно глянула на Фонсеку: той і далі за двадцять метрів від них говорив по телефону.

— Професоре, я отримала прохання від людини, якій повністю довіряю. Він попрохав мене додати адмірала Авілу в список запрошених — як особисту послугу. Прохання надійшло буквально за кілька хвилин до відкриття музею, тож я, не замислюючись, його вписала. Ну він же військовий адмірал! Звідки я могла знати?!

Вона знову подивилася на тіло Едмонда й затулила рот витонченою долонею.

— І ось тепер…

— Амбро, — прошепотів Ленґдон. — А хто попросив вас вписати адмірала?

Амбра важко ковтнула.

— Мій наречений… іспанський кронпринц. Дон Хуліан.

Ленґдон не повірив своїм вухам: він дивився на Амбру, намагаючись усвідомити, що вона йому сказала. Директорка музею Ґуґґенхайма щойно ствердила: іспанський кронпринц допоміг організувати вбивство Едмонда Кірша. «Це неможливо!»

— Я певна, в палаці ніхто не очікував, що я знатиму вбивцю, — сказала Амбра. — Але тепер я знаю… і боюся, що я в небезпеці…

Ленґдон поклав руку їй на плече.

— Тут ви в цілковитій безпеці!

— Ні! — прошепотіла жінка. — Тут зараз відбувається таке, чого ви не розумієте. Нам з вами треба вибиратися звідси. І негайно!

— Ну не можемо ж ми просто побігти, — зауважив Ленґдон. — Нас же…

— Будь ласка, послухайте, — просила Амбра. — Я знаю, як допомогти Едмондові.

— Вибачте, я правильно вас почув? — Ленґдон відчував, що співрозмовниця ще не до кінця отямилась. — Едмонду вже не допомогти.

— Ні, допомогти можна, — чітко промовила вона. — Але спочатку нам треба потрапити в його дім у Барселоні.

— Про що ви?

— Будь ласка, слухайте уважно. Я знаю, чого хотів би від нас Едмонд.

Далі кілька секунд Амбра Відаль щось пошепки розповідала Ленґдонові. Його серце билося дедалі тривожніше. «Боже мій, — думав він. — Вона має рацію. Це все змінює!»

Договоривши, Амбра з викликом глянула на нього.

— Тепер ви розумієте, чому нам треба тікати?

Ленґдон не вагаючись кивнув.

— Вінстоне, — сказав він у пристрій. — Ви чули, що мені сказала Амбра?

— Чув, професоре.

— Ви вже знали про це?

— Ні.

Ленґдон ретельно зважив те, що сказав далі.

— Вінстоне, я не знаю, чи відчувають комп’ютери вірність своїм творцям, але якщо ви це відчуваєте, то зараз настав ваш момент істини. Нам украй потрібна ваша поміч!

Розділ 27

Ідучи до кафедри, Ленґдон краєм ока стежив за Фонсекою: той і далі був весь у розмові з «Убером». Стежив він і за Амброю, яка пройшлася в бік центру зали, теж розмовляючи по телефону — чи принаймні вдаючи розмову, — як Ленґдон і пропонував.

«Скажіть Фонсеці, що ви хочете поговорити з принцом Хуліаном».

Дійшовши до місця, Ленґдон змусив себе подивитися на накрите тіло. Едмонд. Ленґдон обережно відсунув край покривала, яке накинула Амбра. Колись ясні очі Едмонда перетворилися на дві тьмяні щілини під червоною дірою на лобі. Ленґдон здригнувся від такого жахливого видовища — серце його калатало від горя і гніву.

На мить Ленґдон ще зміг побачити в ньому юного розкуйовдженого студента, який зайшов до аудиторії, сповнений надій і таланту, — і так швидко зміг настільки багатьох речей досягти. Але цього вечора сталося жахливе: хтось знищив цю надзвичайно обдаровану людину, майже напевне маючи намір назавжди знищити і її відкриття.

«І якщо я не втручуся й не діятиму рішуче, — розумів Ленґдон, — найбільше досягнення мого учня ніколи не побачить світу!»

Сховавшись від очей Фонсеки за кафедрою, Ленґдон опустився на коліна біля бездиханного тіла, заплющив очі й молитовно склав руки.

Молитися над атеїстом — від чорного гумору цієї ситуації Ленґдон насилу стримав посмішку. «Едмонде, я знаю: ти б аж ніяк не хотів, аби хтось за тебе молився. Не турбуйся, друже. Я прийшов сюди не молитися. — Схиляючись над Едмондом, Ленґдон відчував, як у його серці наростає страх. — А я запевняв тебе, що єпископ не становить для тебе загрози… Якщо виявиться, що тут замішаний Вальдеспіно…»

Ленґдон відганяв від себе цю думку. Як тільки він відчув: Фонсека вже вважає, що він молиться, — професор обережно нахилився й сунув руку в кишеню шкіряної куртки Едмонда. Вийняв звідти великий бірюзовий телефон.

Ленґдон швидко глянув на Фонсеку, який і далі розмовляв і значно менш цікавився Ленґдоном, ніж Амброю, яка, здається, заговорилася й відходила далі й далі від Фонсеки.

Тоді знову подивився на телефон Едмонда й полегшено зітхнув.

«Залишилося ще одне».

Він обережно підняв праву руку Едмонда. Рука вже охолола. Професор підніс телефон до її пучок і обережно притулив вказівний палець Едмонда до панелі розпізнавання відбитків.

Ґаджет клацнув і розблокувався.

Ленґдон швидко прогорнув на меню налаштувань і вимкнув захист: «Постійно розблоковано». Після того сховав телефон у кишеню й знову накрив тіло.

——

Удалині завили сирени. Амбра стояла серед порожньої зали й притуляла до вуха телефон, вдаючи зануреність у розмову, добре свідома уважного погляду Фонсеки.

«Швидше, Роберте».

Хвилину тому американський професор опинився у вирі подій: Амбра переповіла йому нещодавню розмову з Едмондом Кіршем. Вона розказала Ленґдонові: два дні тому в цій самій залі вони з Едмондом допізна готували завершальні штрихи до презентації, коли Едмонд зробив перерву на ось уже третій за той вечір шпинатний смузі. Амбра помітила, наскільки чоловік виснажений.

— Знаєш, Едмонде, — сказала вона, — маю сумніви, що вегетаріанство тобі корисне. Ти дуже зблід і схуд.

— Схуд? — засміявся він. — Хто б мені це казав!

— А я не занадто худа!