Ден Браун - Джерело

class="p1">— Але на межі. — Едмонд підморгнув Амбрі, побачивши на її обличчі обурення. — А що блідий, так я благаю — я ж комп’ютерник, який цілий день сидить у світлі рідкокристалічного екрана!

— Ну але ж тобі за два дні звертатися до всього світу, то здоровий колір обличчя не завадить. Або завтра ж виходь гуляти — або винайди такий екран, перед яким можна засмагати!

— Непогано придумано! — справді оцінив її думку Едмонд. — Ти маєш це запатентувати! — Він розсміявся й повернувся до суті справи. — То порядок дій у суботу ввечері тобі зрозумілий?

Амбра кивнула, глянувши на аркуш зі сценарієм.

— Я запрошую людей до цієї зали, потім усі йдемо в оцю, дивимося там твоє вступне відео, а потім ти магічно з’являєшся отам біля кафедри, — вона показала на передню частину зали. — І там, біля кафедри, виголошуєш.

— Саме так, — погодився Едмонд. — Тільки плюс іще одна дрібниця, — він усміхнувся, — це буде така радше інтермедія — можливість для мене привітатися з гостями особисто, дозволити їм розслабитись, а тоді трохи підготувати їх до наступної половини вечора — мультимедійної презентації, яка пояснить моє відкриття.

— То опис відкриття теж буде в записі? Як і вступ?

— Так, я лише кілька днів тому його завершив. Ми — люди візуальної культури, тож мультимедіа більше захоплює нас, ніж лекція якогось ученого.

— Ти не просто «якийсь учений», — зауважила Амбра, — але погоджуся. Не можу дочекатися, коли ж побачу!

Амбра знала: з метою безпеки презентація Едмонда записана на його особистих, надійних віддалених серверах. Усе буде транслюватися на музейну систему проекторів із мережі.

— Коли будемо готові до другої половини, хто активує презентацію: ти чи я? — спитала вона.

— Я зроблю це сам, — сказав він, виймаючи телефон. — За допомогою цього. — Він показав свій великий смартфон у бірюзовому чохлі з мозаїкою Ґауді. — Це все — частина шоу. Просто наберу свій віддалений сервер із зашифрованим зв’язком…

Едмонд натиснув кілька кнопок, почувся один гудок — і телефон з’єднався.

Пролунав комп’ютеризований жіночий голос: «ДОБРИЙ ВЕЧІР, ЕдмонДЕ. ОЧІКУЮ НА ВАШ ПАРОЛЬ».

Едмонд усміхнувся.

— І тоді на очах у всього світу я просто наберу свій пароль у телефоні, і моє відкриття буде показано в нашому театрі тут — і водночас в усьому світі!

— Як ефектно! — щиро відгукнулася Амбра. — Тільки головне пароль не забути.

— Так, це було б незручно, правда.

— Сподіваюся, він у тебе записаний? — дещо іронічно спитала вона.

— Який наклеп! — засміявся Едмонд. — Комп’ютерники ніколи не записують паролів! Але не турбуйся. Мій має сорок сім знаків. Я певен, що не забуду його.

Очі Амбри стали великими:

— Сорок сім! Едмонде, ти ж не можеш запам’ятати навіть чотири цифри ПІНу своєї картки для входу в музей! Як же ти запам’ятав сорок сім знаків?

Він знову розсміявся, бачачи її збентеженість.

— А мені немає такої необхідності: вони не випадкові.

І пошепки додав:

— Мій пароль — це, власне, мій улюблений поетичний рядок.

Амбра відчула сум’яття:

— Твій пароль — рядок із вірша?

— А чому ж ні? У моєму улюбленому рядку рівно сорок сім знаків.

— Ну, це не здається надійним…

— Правда? Вважаєш, що можеш відгадати мій улюблений рядок?

— Я навіть не знала, що ти взагалі любиш вірші!

— Отож. Навіть якщо хтось дізнається, що мій пароль — поетичний рядок, навіть якщо хтось серед мільйонів варіантів угадає правильний, йому ще треба буде вгадати дуже довгий телефонний номер, який я набираю, викликаючи свій сервер.

— Номер, який ти щойно використав зі швидкого набору?

— Так, на телефоні, який має особливий ПІН і ніколи не перебуває поза моєю кишенею.

Амбра сплеснула руками, грайливо всміхнулася.

— Ну гаразд, тобі й карти в руки, — сказала вона. — А до речі, хто твій улюблений поет?

— Гарна спроба. — Едмонд покивав на неї пальцем. — Але треба почекати до суботи. Рядок, який я обрав, ідеальний! — Він усміхнувся. — Це про майбутнє, і я радію, що він уже почав збуватися.

І ось, повертаючись думками в теперішнє, Амбра кинула погляд на тіло Едмонда і відчула паніку: Ленґдона ніде видно не було.

«Де ж він?!»

До того ж тепер в око їй впав другий офіцер Гвардії — Діас: він пролазив назад у приміщення крізь діру в тканині стіни. Діас окинув поглядом залу й пішов просто до Амбри.

«Він мене звідси не випустить!»

Раптом біля неї з’явився Ленґдон. Він обережно поклав їй руку на талію ззаду і почав тихенько, але доволі швидко відводити вбік, просуваючись до дальшого краю зали — того місця, де всі заходили.

— Сеньйорито Відаль! — крикнув Діас. — Куди ви обоє?!

— Зараз повернемося! — відгукнувся Ленґдон, підштовхуючи Амбру; вони рухалися просто через порожню залу до виходу.

— Містере Ленґдон! — лунав позаду голос агента Фонсеки. — Вам заборонено виходити з цієї зали!

Амбра відчула: Ленґдон сильніше натис їй на спину.

— Вінстоне! — прошепотів Ленґдон у свій пристрій. — Давайте!

Мить — і все світло під куполом згасло.

Розділ 28

Агент Фонсека і його напарник Діас побігли темною залою, присвічуючи собі телефонами, і вскочили в той тунель, де щойно зникли професор і директорка музею.

Посеред тунелю Фонсека знайшов на килимі телефон Амбри. Це його приголомшило.

«Амбра викинула телефон?»

Королівська гвардія з дозволу Амбри використовувала дуже простий додаток, щоб завжди знати, де вона перебуває. Покинутий телефон міг мати лиш одне пояснення: сеньйорита Відаль хотіла позбутися їхнього захисту.

Це дуже знервувало Фонсеку — хоча й не так, як перспектива доповідати начальству про зникнення майбутньої королеви Іспанії. Начальник Королівської гвардії був людиною одержимою і безжальною, коли йшлося про захист інтересів принца. Сьогодні ввечері командор особисто дав Фонсеці гранично просту вказівку: «Тримайте Амбру Відаль у безпеці весь час!»

«Як мені тримати її в безпеці, якщо я не знаю, де вона?!»

Обидва гвардійці побігли до тунелю, а звідти в темний передпокій, у якому тепер відбувалося немов якесь збіговище привидів: юрба на смерть переляканих облич, освітлених екранами телефонів: люди говорили з зовнішнім світом, розповідали, що їм допіру довелося побачити.

— Увімкніть світло! — кричало кілька з них.

У Фонсеки задзвонив телефон, він відповів.

— Агенте Фонсека, це охорона музею, — сказав молодий жіночий голос стриманою іспанською. — Ми знаємо, що у вас згасло світло. Схоже, якесь порушення в роботі комп’ютера. Ми швидко все виправимо.

— Чи ще працюють екрани камер безпеки? — спитав Фонсека, знаючи, що ті мають нічне бачення.

— Так, працюють.

Фонсека роззирнувся в темній залі.

— Амбра Відаль щойно була в передпокої біля головного театру. Чи видно вам, куди вона пішла?

— Секунду, будь ласка.

Фонсека чекав,