Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 17.

То були поодинокі вечори. Вечори, які я берегла лише для себе.

Я сідала верхи на Сніжка й мчала вперед якомога далі від маєтку, туди, де не було свідків. У наше з ним місце — сховане від чужих очей, де лише вітер знав мої таємниці.

Там, у самотності нічного неба, я витягала з кишені складений аркуш — портрет, який сама намалювала з пам’яті. Мій коханий чоловік Вадим. І мій син Тимофій.

Їхні риси проступали з тіні, намальовані вугільним олівцем, такими, якими я їх пам’ятала. Я проводила пальцем по лініях обличчя, немов могла відчути їхнє тепло… немов це справді були вони.

І тоді я більше не стримувалася.

Голос, що завжди звучав у мені впевнено й твердо, тепер ламався, шепочучи в порожнечу. Я розмовляла з ними — зі своїм сином, з чоловіком, яких так любила і до тепер.

Я говорила довго, не зупиняючись. Про те, що зробила. Про те, що ще збираюся зробити. Про те, що досі не навчилася жити без них.

А потім… я плакала.

Тиша ставала моїм співрозмовником, а дерева — єдиним свідком. Сльози текли по щоках, доки Сніжок, мій вірний друг, просто стояв поруч, відчуваючи мій біль і дозволяючи мені віддати його вечірньому вітру.

Коли я поверталася, Кет завжди чекала біля входу.

Вона нічого не питала. Лише мовчки підходила й обіймала.

Я занурювалася в її обійми, дякуючи за її мовчання.

Бо іноді саме мовчання було найкращою відповіддю на біль.

Тієї ночі я була там, де сонце щедро розливало своє золото по весняних вулицях, змушуючи калюжі іскритися, немов розтоплене скло. Повітря було свіже, напоєне ароматом вологої землі та перших квітів.

Я сиділа на лавці у сквері, спостерігаючи за Тимофієм. Його маленькі ручки наполегливо боролися з грудкою, що загрузла у калюжі, і кожен новий невдалий ривок лише додавав йому азарту.

— Синочку, потрібна допомога?

- Мам, це чоловіча справа, — важливо заявив він, навіть не озираючись на мене. — І до того ж, тільки чоловікам можна бути такими брудними.

Я всміхнулася, ловлячи кадр за кадром — його серйозне личко, зморщене від зусиль, рішучий погляд, рухи, які здавалося, могли б підкорити будь-яку стихію. Фотографій уже назбиралося з добрий десяток, але я не могла зупинитися.

А потім я почула їх.

Позаду мене лунали чіткі чоловічі кроки — впевнені, неквапливі. Поруч із ними дріботіли маленькі ніжки, легкі, немов подих вітру.

Хвиля ніжності накрила мене так стрімко й раптово, що я ледь не втратила рівновагу.

Я обернулася...

І побачила його.

Вадим.

Він йшов прямо до мене, а поруч із ним тримала його руку маленька дівчинка. Її руденьке кучеряве волосся ловило сонячне світло, створюючи навколо неї м’який ореол. Очі блищали, як два дорогоцінні камінці, а усмішка була такою чистою, що я відчула, як моє серце починає битися в унісон її дрібним крокам.

— Вадиме… хто це? — мій голос зірвався на шепіт.

Я нахилилася, простягаючи руки, бажаючи відчути її тепло, притиснути до себе, вдихнути запах її волосся…

Але мене зупинили сильні пальці.

Я підняла погляд, щоб зустріти знайомий темний погляд. Але це був не Вадим.

Фредерік.

Його губи склалися в посмішку, холодну, відчужену, сповнену того глузливого презирства, яке я колись так добре знала.

— Вона може бути твоєю, — його голос звучав м’яко, майже ніжно, що лише посилювало жах. — Хочеш? Я можу тобі її продати.

Удар.

Мовби холодна хвиля збила мене з ніг.

Я заплющила очі, закриваючи вуха, намагаючись не чути. Ні, ні, ні!

Темрява зімкнулася навколо.

А коли я розплющила очі, я була в своїй кімнаті.

Мої груди підіймалися й опускалися в рваному диханні.

Сон.

Це був лише сон.

Я провела долонею по чолу, стираючи краплі поту. Давно мені не снилися сни про інше життя. Давно я не згадувала Фредеріка.

Та ось він з’явився.

Немов нагадуючи: дата розлучення вже близько.

Світло ранкового сонця пронизувало тонкі гардини, забарвлюючи простір у теплі золотаві відтінки. Я лежала, вдивляючись у стелю, намагаючись утримати останні миті дрімоти, та думки вже виривалися вперед, плутаючись між справами, що чекали на мене. Час був на вагу золота. 

Свято наближалося, і підготовка кипіла, наче казан із пряним глінтвейном на ярмарку. Цього року ми вирішили відійти від звичних традицій – підготували з дітьми виставу за мотивами старої місцевої легенди. Встановили сцену, що нагадувала зачарований ліс, прикрасили її живими гирляндами, сріблястими зірками та мерехтливими вогниками, які виглядали так, ніби в повітрі зависли чарівні світлячки. 

Костюми створили з найкращих тканин, а місцеві майстрині вплели в них тонкі нитки магії, щоб ті ледь світилися у тіні та мерехтіли, коли їх торкалося світло. Репетиції стали не просто вправами, а справжнім дійством. Дітлахи сяяли від захоплення, їхні голоси дзвеніли в повітрі, сплітаючись у мелодію очікування та радості. 

Я схвально усміхалася, дивлячись, як вони, затамувавши подих, виконують свої ролі, вкладаючи у виставу не лише акторську майстерність, а й власну щиру віру в диво.

Проте вистава була лише частиною великого святкування. За традицією, у цей день найкращі майстри з усього міста виставляли свої витвори — справжні шедеври ремесла, що демонстрували їхню майстерність, відточену роками. Від вишуканих ювелірних прикрас до витончених різьблених меблів, від розкішних тканин до виробів із найтоншого скла — кожна річ несла в собі історію, працю і талант свого творця. 

Ми ж вирішили доповнити цю традицію новим елементом — виставкою карнавальних масок, створених руками найкращих майстрів. Це були не просто прикраси, а живі символи легенд, характерів і потаємних історій. Кожна маска несла в собі особливий настрій: одні виблискували перламутром і ніжним мереживом, мовби належали чарівним феям, інші ж, темні й загадкові, ховали свої секрети під витонченим сріблястим розписом. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍