Ана-Марія Еріш - Серце вовка, Ана-Марія Еріш

Глава 17

Не довго думаючи, я вибігла на вулицю. А там вже відбувалася битва. Третій та четвертий курс студентів, викладачі та охорона, усі відбивалися від нижчих монстрів. Кожен виглядав якось по-різному, проте усі керувалися кимось.

Ходять легенди, що вони колись були простими людьми, які марили магією. Однак в книгах розповідають, що ці створіння виникають через негативні емоції, які ми переживаємо щодня. І ними керувати можуть лише темні чаклуни. Хоча, може і світлі, та вони ніколи й не пробували. Принаймні так кажуть.

Перемогти їх було легко лише в тому випадку, якщо ви маєте хоч якісь навички бою або магію. І розумніше було б повернутися в безпечну Академію та перечекати доки це не закінчиться. Сила ж дракона говорила мені про те, що я не зможу цього зробити. Я маю бути тут, серед інших.

Тому, витягнувши меч, я почала швидким кроком спускатися зі сходів. Мої руки тремтіли, і я просто не знала, як мені впоратися з цим. Ноги ледве тримали, адже я справді боялася. Боялася, що не зможу впоратися з цим.

- Каталіно, повернися до Академії, - почула я крик Алекса.

Ні, цього я точно не можу зробити. Моя сила, як і бойові інстинкти, прокидаються тоді, коли мої емоції достатньо сильні. Тому, закривши очі, я намагалася пригадати все, що мене могло розізлити. А список був немаленьким.

Я згадала, як в дитинстві всі завжди насміхалися наді мною, зневагу однокурсників в Академії та неприязнь вчителів. А найголовніше те, що сказав Адам. Чомусь ці слова зачіпали найбільше. "Ти нікчемний воїн".

Злість повільно розтікалася по венах, наповнюючи мене силою. Я закипала від люті. "З тебе ніколи не вийде нормального воїна". Я вже відчуваю, як вона переповнює мене.

Піднявши меч, я відкрила очі, в яких, як мені здалося, палав вогонь. Тепер я готова прийняти бій. Нанісши перший удар по монстру, я відчула якесь дивне задоволення. Ця ейфорія захоплювала мене, однак злість все ще перемагала.

Не скажу, що я билася просто ідеально, проте не так вже й погано. Думаю, інші це оцінили. Але я не звертала увагу ні на кого. Я маю довести всім та собі, що здатна битися. Так, саме це і було моєю метою, коли я розрубала чергового монстра. Мною керували інстинкти.

В один момент я просто не помітила одну тварюку, що підбиралася ближче до мене. А в інший почула хруст, і неймовірний біль у плечі. Таке відчуття, ніби його просто вивернули в іншу сторону. Це розпалило мою злість ще більше, тому я різко повернулася і нанесла удар.

Поступово монстрів ставало все менше, однак ми не знаємо хто за цим всім стоїть. І немає гарантії, що зараз не приведуть ще одну армію. Але ні, їх ставало ще менше, а адреналін почав зникати.

Біль повернувся з новою силою, і я просто не втрималася на ногах. На щастя, хтось мене підхопив біля самої землі. Виявилося, це був Дрейк. І це все, що я встигла побачити перед тим, як втратила свідомість. Лише чорнота була перед очима.

А отямилася я вже у медичному кабінеті. Тут були Делія, Алекс, Томас, Дрейк, Ліам та Адам. Дивно, навіщо тут зібралася вся ця компанія? А потім до мене поступово почали приходити спогади разом з біллю. Я різко сіла, від чого в мене мало не потемнішало в очах. Не варто було це робити.

- Навіщо я тут? - спитала я.

- В тебе зламана плечова кістка. І вона почала вже зростатися неправильно, - заключив Алекс. – Нам доведеться ламати заново.

Від цих слів я мало не скрикнула. Прокинулося дике бажання втекти. Ні, ну до такого я точно не готова. Не хочу, аби мені було боляче.

- Та все добре, я, напевно, піду, - я спробувала встати.

Але тільки тоді до мене дійшло, що інші тут не просто так, і у випадку чого, вони не дозволять мені цього зробити. Я благально подивилася на брата, та він був рішучим. Прекрасно, значить мені будуть зараз ламати кістку заново.

- Може не треба? - прошепотіла я.

- Каталіно, послухай, - поряд присів Дрейк, беручи мене за руку. - В таких як ти регенерація набагато швидша, ніж у простих метаморфів. І потім може стати проблемою. Доведеться зробити це. Не бійся, ми тут аби все пройшло добре.

Я вже не здивувалася, що й інші нормально відреагували на те, що Дрейк знає. Можливо це й не було ні для кого секретом. Однак його слова подіяли на мене.

- Тільки нехай всі вийдуть, будь ласка, - сказала я. - Крім Алекса і Делії. Мені потрібна їх підтримка.

- Адам буде вправляти руку, - пояснив брат. - Але ми з тобою, тому нічого не бійся.

Подруга теж стала біля мене, і я відчувала її підтримку. Тому, морально приготувавшись, я кивнула хлопцю. Адам підійшов до мене та взяв за руку.

В ту ж мить я знову відчула хрускіт і такий біль, що не стримала крик. Минулого разу було простіше, адже в мені вирував адреналін. Таке відчуття, ніби мою руку просто відірвали від тіла.

Це так неймовірно боляче. Єдине, що хоч трошки рятувало, так це підтримка близьких. Перед очима знову потемнішало, однак цього разу я не втратила свідомість. Поступово біль почав притуплятися, і я побачила, що тепер вже все.

- Молодець, майже не кричала, - посміхнувся Адам. - Вітаю, до речі.

- З чим? - незрозуміла я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍