Елісса Фенікс - Відьма та її інквізитор, Елісса Фенікс

Карделія стояла посеред руїн, її серце билося гучно, а тіло все ще було сповнене залишків магічної сили. Тіні навколо неї завмерли, ніби очікуючи нового наказу. Вона зробила глибокий вдих, намагаючись прийняти те, що щойно сталося.

Ардіс дивився на неї. Його очі сяяли розумінням, але в них також було щось інше — щось глибше, що він не дозволяв собі показати.

— Ти розумієш, що це означає? — його голос був тихим, але рішучим.

Карделія повернула голову до нього.

— Що саме?

— Ти не просто відьма, Карделіє, — Ардіс зробив крок ближче. — Ти нащадок древньої крові, істинна володарка темної магії.

Вона глянула на свої руки, де все ще тліли залишки темного сяйва.

— Я... я відчувала це. Але я не знала, що це означає.

Ардіс простягнув руку і обережно взяв її долоню.

— Це означає, що світ більше не зможе тебе ігнорувати. Інквізиція більше не зможе тебе просто так знищити. Але це також означає, що багато хто захоче тебе використати.

Карделія підняла очі на нього.

— Ти теж?

Його пальці міцніше стиснули її руку.

— Ніколи.

Вона відчула, як її серце прискорюється. Це був той момент, коли все змінилося. Вони більше не були лише ворогами чи союзниками, вони стали чимось більшим одне для одного.

Карделія відчувала, як їхні сили переплітаються, немов дві протилежності, що знайшли баланс.

— Що тепер? — прошепотіла вона.

Ардіс нахилився ближче, його губи зупинилися за крок від її.

— Тепер ми вирішуємо самі.

Вона не відступила.

Коли їхні губи зустрілися, це було не просто поцілунок — це була обіцянка. Обіцянка змінити цей світ, обіцянка більше не тікати.

І тепер вони були разом. Істина та темрява.

І це був лише початок.

Пристрасть у темряві

Ніч була теплою, наповненою відлунням магії, що ще не вщухла після битви. Карделія відчувала себе спустошеною, але водночас наповненою дивною енергією. Вона сиділа біля каміна в кімнаті Ардіса, споглядаючи, як полум’я коливається у темряві.

Ардіс мовчки спостерігав за нею, а потім, не стримавшись, підійшов ближче.

— Ти знову думаєш, — його голос був низьким, майже оксамитовим.

Карделія підняла голову.

— Мені здається, я не знаю себе.

— Але я знаю тебе, — Ардіс простягнув руку і торкнувся її щоки.

Карделія здригнулася, не від холоду, а від того, як ніжно він торкався її, як дивився на неї. Це було щось більше, ніж пристрасть. Це було визнання.

Вона не знала, хто зробив перший крок, але між ними більше не було відстані. Його руки сплелися навколо її талії, а її пальці знайшли шлях у його волосся. Вогонь потріскував у каміні, відкидаючи золотаве світло на їхні сплетені тіла.

Карделія відчувала кожен рух Ардіса, кожен дотик, який змушував її тремтіти. Його губи ковзали її шиєю, залишаючи гарячі сліди, що змушували її серце шалено калатати.

— Я думав, що зможу триматися подалі від тебе, — прошепотів він їй на вухо. — Але тепер я не хочу більше чинити опір.

Карделія не відповіла, вона просто вплела пальці в його сорочку, притягуючи ближче. Вони падали у вир почуттів, дозволяючи пристрасті захопити їх повністю.

Ця ніч була їхньою. Ніч, де інквізитор і відьма перестали бути ворогами. Ніч, де світ залишився за дверима, а між ними залишилася лише любов.