Івлін Во - Жменя праху

А дехто любить про віру,— зауважила місіс Реттері.

— Авжеж,— трохи помовчавши, сказав Тоні,— коли своїх дітей нема...

— У мене два сини,— сказала місіс Реттері.

— Правда? А я не знав... ми так мало одне про одного знаємо. Вибачте, я не хотів вас уразити.

— Та що ви. Всі дивуються, коли почують. Я їх не часто бачу. Вони десь у школі. Того літа я водила їх у кіно. Вони вже великі. Один, здається, буде вродливий. Батько його вродливий.

— Чверть на сьому,— сказав Тоні.— Він, певно, вже сказав їй.

У леді Кокперс зібралася невелика компанія: Вероніка, Дейзі, Сібіл, Сукі де Фуко-Естергазі та ще четверо чи п’ятеро — самі жінки. Вони запросили до себе нову ворожку — місіс Норткот. Місіс Вівер десь викопала її й посилала до неї клієнток, і ворожка, що брала по п’ять гіней з кожної, віддавала їй половину заробленого. Місіс Норткот ворожила по-новому — читала долю не по долонях, а по підошвах. Тепер гості нетерпляче дожидали своєї черги.

— Як вона довго ворожить Дейзі!

— О, вона дуже ретельна,— сказала Поллі.— Ну, і лоскоче...

Нарешті Дейзі вийшла.

— Ну, що вона тобі наворожила? — почали допитуватись приятельки.

— Не можна казати, а то все зіпсуєш,— відповіла Дейзі.

Вони ще раніше кинули на картах — кому за ким іти. Тепер була Брендина черга. Вона зайшла до сусідньої кімнати, де місіс Норткот сиділа на стільчику біля крісла. То була досить вульгарно вдягнена немолода жінка, що намагалась говорити «по-культурному». Бренда сіла в крісло й скинула черевик і панчоху. Місіс Норткот поклала її ногу собі на коліно й страшенно поважно втупила в неї очі; потім підняла ногу вище й почала водити по лініях підошви срібним олівчиком. Бренда від насолоди аж поворушила пальцями й сіла зручніше — слухати ворожку.

А поряд приятельки гомоніли:

— Де ж то тепер її Вівер?

— Полетів до Франції з матір’ю — вибирати нові зразки шпалер. Вона цілий день турбується — чи не розбився літак.

— Зворушливо, правда? Я тільки не розумію, що вона такого в ньому знайшла...

— Нічого не робіть по четвергах,— казала місіс Норткот.

— Нічого не робити?

— Нічого важливого. Ви жінка розумна, з багатою уявою, співчутлива, імпульсивна, пристрасна, легко піддаєтеся чужому впливові. Маєте артистичну натуру, але не виявляєте повністю своїх здібностей.

— А про кохання там нічого нема?

— Ще дійде й до кохання. Всі оці лінії від великого пальця до підйому означають коханців.

— Розкажіть іще щось про це.

Прийшла принцеса Абдул Акбар.

— Де Бренда? — спитала вона.— Я думала, вона тут.

— Вона саме з місіс Норткот.

— Джок Грант-Мензіс хоче бачити її. Він унизу.

— Ах, Джок! Славний Джок... Чого ж ти його не привела сюди?

— О, там щось дуже важливе. Він хоче побачити Бренду віч-на-віч.

— Боже, яка таємничість! Та вона скоро вийде. Не можна їм перебивати. Це зіб’є з думки місіс Норткот.

Дженні розповіла їм, що сталось.

А в Бренди вже почала мерзнути нога.

— Над вашою долею панують четверо чоловіків,— казала місіс Норткот.— Один відданий і ніжний, але ще не відкрив свого кохання, один жагучий і владний — ви його трохи боїтеся.

— Боже,— зітхнула Бренда,— як цікаво! Хто ж вони такі?

— Одного вам слід уникати; від нього не чекайте добра, він має кам’яне серце й хижу вдачу.

— Це напевне мій Бівер!

Унизу Джок сидів у маленькій кімнатці вікнами на вулицю, де гості Поллі звичайно збирались перед обідом. Було п’ять хвилин на сьому.

Незабаром Бренда натягла панчоху, взула черевик і вийшла до приятельок.

— Страшенно цікаво,— сказала вона.— Чого ви так дивитесь на мене?

— Джок Грант-Мензіс дожидає тебе внизу.

— Джок? Чого це раптом... Може, щось погане?

— Іди спитай його сама.

Раптом Бренда злякалась; у кімнаті панував якийсь дивний настрій, на обличчях приятельок був незвичайний вираз. Вона збігла вниз, до кімнати, де чекав її Джок.

— Що таке, Джоку? Швидше кажи. Як ти мене налякав! Щось погане?

— На жаль, так. Трапилось нещастя.

— Джон?

— Так.

— Помер?

Він кивнув головою.

Бренда сіла на твердий ампірний стілець під стіною, склавши руки на колінах, як мала, добре вихована дитина, приведена в кімнату, де повно дорослих. Потім промовила:

— Скажи, як це сталося! Чому ти перший довідався?

— Я був з суботи в Геттоні.

— В Геттоні?

— Не пам’ятаєш? Джон сьогодні мав їхати на полювання.

Вона насупилась, не розуміючи, що він каже.

— Джон... Джон Ендрю... Я... слава богу...

Тоді залилася слізьми.

Вона плакала розпачливо, обернувшись на стільці й припавши чолом до позолоченої спинки.

Нагорі місіс Норткот саме держала Сукі де Фуко-Естергазі за ногу й казала:

— Над вашою долею панують четверо чоловіків. Один відданий і ніжний, але ще не відкрив свого кохання.

У тихому Геттоні біля кімнати економки задзвонив телефон; його перемкнули на бібліотеку. Тоні взяв трубку.

— Це Джок. Я щойно бачив Бренду. Вона приїде поїздом о сьомій.

— Її дуже вразило?

— Ще б пак.

— А де вона тепер?

— Коло мене. Я говорю від Поллі.

— Даси їй трубку?

— Мабуть, не треба.

— Гаразд... Я зустріну її на станції. Ти теж приїдеш?

— Ні.

— Ну, дуже тобі дякую. Я не знаю, що робив би без тебе і місіс Реттері.

— О, пусте. Я відвезу Бренду на вокзал.

Вона вже не плакала, а мовчки зіщулилася на стільці. Вона не зводила очей, поки Джок розмовляв по телефону. А тоді сказала:

— Так, я поїду цим поїздом.

— Тоді вже ходімо. Тобі, мабуть, треба дещо взяти на квартирі.

— Сумочку... тут нагорі. Сходи візьми. Я не можу зараз туди.

Дорогою до квартири вона мовчала. Вона сиділа поруч Джока, що вів машину, й дивилась перед себе. Коли вони приїхали, вона відімкнула двері і запросила його зайти. В кімнаті майже не було меблів. Вона сіла на єдиний стілець.

— Ми ще маємо час. Розкажи до ладу, що сталося.

Джок розповів.

— Бідний мій синочок,— промовила вона.— Бідний мій синочок.

Потім відчинила шафу І склала дещо у валізку; зайшла до ванної, вийшла, ще раз зайшла.

— Це все. А до поїзда ще довго.

— Може, щось з’їси?

— Ні, ні, тут немає нічого.

Вона знов сіла й подивилась