Леонід Олександрович Сапожніков - Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

а посол США в Радянському Союзі Гарріман? Елліот на це не відповідає. Приділивши версії про змову шість рядків, він іде далі. Зокрема, захоплюється високими (не нижче 188 см) охоронцями радянського посольства. Тут, до речі, виникає цікаве запитання до Берії: «Якщо ситуація в Тегерані насправді загрозлива, то чому ви підібрали охорону вождя за зростом, як на парад?».

Послухаємо, нарешті, Серго Лаврентійовича. Саме він, здавалося б, найбільш зацікавлений стверджувати, що змова була. Адже арешт терористів — величезний успіх його батька, який відповідав у Тегерані за безпеку! Але Серго, розповідаючи про зустріч Великої Трійки, оминув змову мовчанням. Очевидно, як чесна людина, вважав ганебним приписувати батькові неіснуючі заслуги.

Послухаймо Скорцені

Отже, «опитавши» шістьох свідків, ми не дістали доказів, що за переїздом президента США до радянського посольства стояла реальна небезпека. Медведєв, Бережков і Судоплатов розраховували, що їм просто повірять на слово. Варто зауважити, що всі троє служили, явно чи неявно, в одному відомстві — НКВС.

Їм навіть наснитися не могло, що Отто Скорцені сам напише спогади і що ця книжка — «Секретні завдання РСХА» — стане доступною вітчизняним читачам. У ній взагалі немає ані слова про зустріч Великої Трійки! Нехай її автор буде нашим сьомим свідком:

— Що ви робили, герр Скорцені, в той час, коли мала розпочатися Тегеранська конференція?

«Наприкінці листопада 1943 року я отримав зі ставки наказ Гітлера негайно вирушити до Парижа. Йшлося про те, що уряд Петена чи то подумує шукати притулок у Північній Африці, чи то де Голль має намір скинути старого маршала та його міністрів».

— Як ви мали діяти?

«Якомога непомітніше оточити місто Віші кордоном німецьких військ і чекати на дальші вказівки. Я поки не знав, про що мова: про попередження деголлівського нальоту, про знищення деяких міністрів чи про депортацію всього французького уряду до окупованої зони. Дні минали, не приносячи нам нічого, крім наказів про „підвищену боєготовність“, які регулярно скасовували за кілька годин».

— І чим це закінчилося?

«20 грудня 1943 року я отримав наказ „відбій“: треба повертати назад усі частини. Дуже хотілося встигнути до Різдва додому»...Ви можете собі уявити, щоб Гітлер звільнив Скорцені від акції в Тегерані заради нікчемної операції у Віші? Я не можу.

Зустріч у Тегерані була суворо засекреченою, і німецька розвідка навряд чи знала про неї заздалегідь. Судячи з усього, радянська сторона нагодувала союзників «осетриною другої свіжості» — розповіла про диверсантів, які були заарештовані вже давно й мали зовсім інше завдання. Отож Великій Трійці загрожувала єдина небезпека — пересварившись, ні до чого не домовитись.

А маршальський мундир Сталіна насправді справив сильне враження. Особливо на Черчілля, який одразу змінив зручне цивільне вбрання на форму вищого офіцера Королівських ВПС. Та це йому не допомогло, бо радянський вождь умів викликати у присутніх повагу не тільки мундиром. Пізніше Черчілль визнав, що коли до зали конференції входив Сталін, йому нестримно хотілося встати.

Новий «рятівник Кракова»

Хто і навіщо виправляє історію

Письменник Юліан Семенов був популярний у Радянському Союзі майже так само, як його герой — розвідник Штірліц-Ісаєв. Але до Штірліца Семенов подарував читачам та кіноглядачам іншого героя, який врятував Краків від знищення гітлерівцями. У майора Вихора був абсолютно реальний прототип — українець Євген Березняк. Вдячна Польща відзначила його своїми вищими воїнськими нагородами, а Краків надав звання почесного громадянина.

Здавалося б, хто краще за врятованих знає свого рятівника? Але 8 лютого 2007 року в газеті «Известия» з’явилося велике інтерв’ю з колишнім розвідником Олексієм Ботяном під назвою «Порятунок Кракова — головне, що я зробив у житті». Майже одночасно цю тему підхопили інші російські ЗМІ. А потім уже деякі польські газети почали стверджувати, що ніякого порятунку взагалі не було, тому що німці підривати Краків не збиралися...

Отже, є три версії. Яка з них правдива? І чому раптом виникли дві нові?

Екзамен на межі розстрілу

На початку 1960-х років Семенов почув від поляків про врятування замінованого Кракова й захопився цією темою. В Москві, в архіві ГРУ, йому показали справу розвідувальної групи «Голос», закинутої до Польщі влітку 1944 року. Очолював її Євген Березняк. Матеріали цієї справи лягли в основу повісті «Майор Вихор», а згодом, у 1967 році, фільму з тою ж назвою.

Фільм ішов по країні з величезним успіхом. Газета «Известия» надрукувала сенсаційну статтю «Здравствуй, майор Вихрь!». Виявилося, що прототип героя не загинув, як у кіно, а живе в Києві і працює в міністерстві освіти начальником головного управління шкіл.

Це була всенародна слава. Євген Степанович отримував тисячі теплих листів, численні кореспонденти прагнули взяти у нього інтерв’ю... Я зустрівся з ним у його квартирі на вулиці Суворова й почав розмову із запитання: «Як ви стали розвідником?».

— Це трапилось абсолютно для мене несподівано, — сказав Березняк. — Я закінчив педінститут і не думав про іншу кар’єру. Коли почалася війна, мені запропонували залишитися в підпіллі в рідному Дніпропетровську. Вдалося влаштуватись рахівником у німецьку фірму, яка поставляла пальне з Румунії на східний фронт. Потайки виписував з накладних, куди і скільки шлють бензину та дизпального. Створив групу, яка поширювала листівки. Без спеціальної підготовки важко було замахуватися на більше. Після звільнення Дніпропетровська мене направили до Підмосков’я в розвідшколу Генерального штабу Червоної армії. Своє прізвище наказали забути: «Відтепер ви Михайлов». Я сумнівався, що зможу бути розвідником, — передусім через погану пам’ять. Але у школі за півроку мені довели, що пам’ять, як і м’язи, можна тренувати...

— Де знаходилася школа? — спитав я з цікавості.

— А навіщо це вам? — професійно нашорошився Березняк. — На дачі Калініна, влаштує?.. Підготовка була дуже серйозною: на двадцять курсантів — близько сотні викладачів, інструкторів тощо. Нас учили стріляти без промаху із пістолетів та автоматів різних систем, ходити в лісах за азимутом, стрибати з парашутом, відриватися від «хвоста». Ми засвоїли шифрування радіограм, передачу повідомлень через схованки, вивчили специфіку німецької армії — від її структури й озброєння до знаків відмінності. Випускні іспити були неабиякі. Мені дісталося таке завдання: підробивши документи, легалізуватися по них у Москві, попрацювати на одному з підприємств і здобути там відомості, цікаві для ворожого розвідника. Я склав цей іспит на «відмінно». За два тижні роботи на славнозвісній тютюновій фабриці «Дукат» дізнався, завдяки роззявам та базікам, до яких військових частин і в якій кількості відвантажують тютюн