Дафна дю Мор'є - Ребекка

його без міри через свої довгі розчерки пера, а в кінці кожного особистого листа ставила підпис: «Ребекка», — в якому висока похила «Р» нависала над своїми побратимами.

Я постукала пальцями по столу. Наразі полички для паперів були порожні. Жодних «листів без відповіді», які б очікували, доки до них дійде справа, жодних рахунків — наскільки мені було відомо, — рахунків, які потрібно було б оплатити. Місіс Денверз сказала, що в разі нагальної потреби я маю телефонувати Роберту й він накаже віднести листи на пошту. Цікаво, скільки термінових листів зазвичай писала Ребекка й кому. Ймовірно, кравцям: «У вівторок мені неодмінно потрібна сукня з білого атласу»; або перукарю: «Я завітаю до вас наступної п’ятниці, запишіть мене на третю годину до мсьє Антуана. Миття голови, масаж, укладка й манікюр». Ні, такого штибу листи були б марнуванням часу. Вона б замовила дзвінок до Лондона. Цим би зайнявся Фріс. Він сказав би: «Я говорю з вами від імені місіс де Вінтер». Я продовжувала стукати пальцями по столу. Не могла придумати, кому б написати. Хіба що місіс Ван Гоппер. Було щось безглузде, навіть іронічне в усвідомленні того, що я сиділа ось так за власним письмовим столом, у власному домі, і не здатна була вигадати нічого кращого, ніж написати листа місіс Ван Гоппер, жінці, до якої відчувала неприязнь, яку ніколи більше не побачу. Я підсунула до себе аркуш поштового паперу. Взяла тонке продовгувате перо з яскравим гострим кінчиком. «Люба місіс Ван Гоппер», — почала я. І, пишучи, затинаючись та силуючи себе, висловлюючи надію на те, що її подорож минула добре, дитині покращало, а погода в Нью-Йорку гарна й тепла, я вперше зауважила, який нерозбірливий і несформований у мене почерк; йому бракувало індивідуальності, стилю, та навіть освіченості, це був почерк посередньої учениці, яка вчилася в другосортній школі.

9

Почувши гуркіт автомобіля на алеї, я підхопилася в раптовій паніці й зиркнула на годинник, адже зрозуміла, що це приїхала Беатріс зі своїм чоловіком. Годинник показував щойно по дванадцятій; вони прибули набагато раніше, ніж я очікувала. А Максим досі не повернувся. Я задумалася, чи можливо якось сховатися, вилізти через вікно в сад, аби Фріс, привівши їх до ранкової вітальні, сказав: «Певно, мадам вийшла», — і це виглядало б цілком природно, вони б сприйняли це, як щось само собою зрозуміле. Коли я побігла до вікна, собаки поглянули на мене з цікавістю, а Джеспер, вимахуючи хвостом, рушив за мною.

Вікно виходило на терасу, за якою була невеличка поросла травою галявина, але коли я саме готувалася прошмигнути повз рододендрони, звуки голосів почулися ближче, і я знову повернулася до кімнати. Вони заходили до будинку через сад, безсумнівно, Фріс повідомив їм, що мадам у ранковій вітальні. Я хутко перейшла до великої вітальні й рушила до найближчих дверей ліворуч. За ними виявився довгий кам’яний коридор, і я побігла ним, цілком усвідомлюючи, що поводжуся безглуздо, зневажаючи себе за цей раптовий нервовий напад, однак розуміючи, що мені в будь-якому разі нізащо не стало б снаги поглянути цим людям в обличчя. Схоже, коридор мав вивести мене до задніх кімнат, і, повернувши за ріг, я вийшла до ще одних сходів та натрапила на служницю, якої раніше не бачила, мабуть, це була прибиральниця; в руках вона тримала швабру й відро. Дівчина здивовано на мене поглянула, неначе я була примарою, чиєї появи в цій частині будинку не очікували, тож, геть збита з пантелику, просуваючись до сходів, я проказала: «Доброго ранку». «Доброго ранку, мадам», — відповіла вона й, відкривши рота та округливши очі, з цікавістю простежила, як я піднімалася сходами.

Я сподівалася, вони виведуть мене до спалень, я зможу знайти свою кімнату в східному крилі й пересидіти там трохи, доки не відчую, що вже час для ланчу, і з огляду на дотримання гарних манер буду змушена спуститися вниз знову.

Вочевидь, я заблукала, бо, відчинивши двері нагорі, потрапила в довгий коридор, якого раніше не бачила, в дечому схожий на той, що в східному крилі, проте ширший і темніший завдяки темним панелям на стінах.

Я повагалася, а тоді повернула ліворуч, вийшовши до широкого сходового майданчика й других сходів. Там було тихо й темно. Нікого довкола. Якщо вранці тут поралися покоївки, то тепер вони вже завершили свою роботу й зійшли вниз. Не лишилося жодного сліду їхнього перебування, жодного запаху пилюки від нещодавно підметених килимів, і мені спало на думку, що ця тиша якась незвична, в ній відчувалося щось таке ж гнітюче, як і в порожньому, покинутому господарями будинку.

Я навмання відчинила якісь двері й потрапила до кімнати, поглинутої цілковитою темрявою: зачинені віконниці не пропускали жодного променя світла, водночас посеред неї тьмяно виднілися обгорнуті білими чохлами меблі. Повітря було задушливе й затхле, відчувався запах, притаманний кімнатам, якими майже або й узагалі не користувалися, все оздоблення яких було зібране докупи посеред ліжка й накрите простирадлом.

Також імовірно, що штори на вікнах тут не розсували ще з минулого літа і, якщо підійти й, відчинивши скрипучі віконниці, зробити це зараз, з-за них випаде ув’язнена протягом багатьох місяців мертва нетля й опуститься на килим поряд із забутою шпилькою та сухим листком, занесеним досередини ще перед тим, як ці вікна закрили востаннє. Я тихенько причинила двері й невпевнено рушила коридором, по обидва боки якого були двері — всі вони виявились замкнені, — доки не натрапила на невеличку нішу в зовнішній стіні, де широке вікно нарешті дало мені доступ до світла. Я виглянула надвір і побачила під собою порослі рівненькою травою галявини, які простиралися до моря, і саме море, світло-зелене, з білими гребенями хвиль, збитих західним вітром, що гнав їх від берега в далину.

Воно виявилося ближче, ніж я думала, набагато ближче; поза будь-якими сумнівами, воно починалося за тим невеличким скупченням дерев нижче галявин, ледве за п’ять хвилин ходи, і якби я зараз прислухалася, притуливши вухо до вікна, то почула б шум прибою, що розбивався об береги якої-небудь невеличкої невидимої звідсіля бухти. Відтак я зрозуміла, що обійшла будинок і опинилася в коридорі західного крила. Так, місіс Денверз мала рацію. Звідси море було чути. Можна було уявити, як узимку воно підкрадається до зелених галявин і загрожує самому будинку, бо ж навіть зараз завдяки сильному вітру віконне скло вкривав такий туман, неначе хтось на нього подихав. Солоний, принесений з моря вітер.