Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Розділ 11.1. Поклик

Альбрехт 

Весілля було заплановано на третє червня.

Храм, де проводився обряд, був невеликим, зі скромними кам'яними стінами, вкритими гобеленами. Крізь великі вікна всередину падало м'яке світло. Біля вівтаря стояла білосніжна статуя жінки у довгому старовинному вбрані. На витягнутих руках вона тримала розгорнутий рушник. Статуя зображувала княгиню Алісію, яка  врятувала ці землі від навали кочовиків багато віків тому, після того, як князі потерпіли поразку на полі битви та були взяті у полон.

 Усього за легендою було дев'ять княгинь на чолі з Великою княгинею Каталі де Аурельо. Саме їх іменами й було названо області новоствореної імперії. 

Жителі Алісії не поклонялися ні пантеону Свериду, ні християнському богу, якого принесли сюди переселенці із далекої та не менш легендарної Землі. Для них священною була тільки їх княгиня. 

На вівтарі стояло декілька свічок. Полум'я мерехтіло від легкого подиху вітру, що гуляв по храму. Невелика кам'яна будівля не могла зібрати усіх охочих. 

Альбрехт відчував, як тремтить від хвилювання його тіло. Минулу ніч він майже не спав, а зранку шматок у горло не ліз. 

Декілька місяців тому він був дружбою на весіллі Кірта та Пауліни. Тоді він тільки усміхався, коли друг сказав, що він так дикого кабана тоді на полюванні не боявся, як весільної церемонії. Тепер Альбрехт його розумів. 

Адалін поряд також виглядала трохи блідою. Її довге руде волосся було заплетене у дві коси та вкладене на голові у вигляді корони та прикрашене білими квітами. 

Вони зупинилися перед вівтарем,  де їх вже чекав жрець. Як тільки він відкрив рот у храмі залягла тиша.

— Вельмишановні панове, добродії та добродійки, та ви, наречені, що нині стоїте перед лицем Світлої Алісії. Її мудрість і сила любові, явлені в далекі часи, є для нас прикладом, що справжня перемога досягається не мечем, а розумом. Нехай її образ сьогодні надихне вас на розуміння, терпіння й вірність, що мають бути основою вашого подружнього шляху. Станьте перед нами й нею, як рівні, готові взяти відповідальність за обітницю, яку ви нині дасте. 

Альбрехт та Адалін повернулися до статуї. І жрець продовжив:

— Чи клянешся ти, Альбрехте, син Грегорі, перед образом Алісії підтримувати, оберігати та цінувати Адалін, бути їй вірним до кінця своїх днів?

Хлопець вже хотів відповісти, як раптом похитнувся, перед очима усе поплило. Напевно добряче йому напекло у голову. Альбрехт лиш встиг про це подумати, провалюючись у темряву.

Сліпуче золоте світло йому вдарило в очі. Кліпнувши, хлопець витріщався на печеру у якій зараз стояв. В декількох метрів біля нього знаходилося озеро з кришталево чистою водою.

— Привіт, Альбрехте.

Хлопець здригнувся, почувши збоку жіночий голос. Повернувши голову він побачив дівчину у дивному одязі. На ній були якісь короткі штани та дивна сорочка, що більше нагадувала нічну. Довге брунатне волосся легкими хвилями спускалося по плечах та спині. 

— Хто ти? 

Дівчина на це лиш усміхнулася.

— Я вже тут і буду чекати на тебе.

— Хто ти?! Де? Стій! — крикнув він, але дівчина зникла, разом з нею і дивний сон. 

Альбрехт прийшов до тями в їх невеликому храмі. Він лежав на підлозі, а його оточив схвильований натовп. 

— Альбрехте. Що з тобою? — біля нього сиділа мати. — Як ти себе почуваєш? — у її очах плескався страх. 

— Усе вже добре. Напевно на сонці перегрівся. — попри схвильовані погляди матері та Адалін він піднявся на ноги. Хлопець озирнувся, шукаючи когось поглядом. — Пробачте. Продовжуємо. 

Жрець із сумнівом на нього подивився, але сперечатися не став, та повторив своє питання.

— Чи клянешся ти, Альбрехте, син Грегорі, перед образом Алісії підтримувати, оберігати та цінувати Адалін, бути її вірним до кінця своїх днів?

— Клянуся.

Жрець кивнув і повернувся до нареченої:

— Чи клянешся ти, Адалін, дочка Сандри, бути його вірною супутницею, берегти ваше родинне вогнище,  так само як світла Алісія зберегла ці землі?

Адалін кинула швидкий погляд на Альбрехта. У ньому все ще стояло хвилювання. Хлопець помітив цю миттєву затримку.

— Клянуся. — подарувавши йому легку усмішку, промовила вона.

Жрець благословивши, зв'язав їхні руки стрічкою, як символ, що віднині вони одне ціле. 

* * *

Музики грали, столи ломилися від наїдків та випивки. Відразу після храму весільна процесія перемістилася на міську площу де завжди по таким випадкам ставили столи та запрошували усіх хто бажає. 

Рамплурці любили ходити один до одного у гості та дарувати подарунки. Це допомагало їм переживати скрутні часи.

Окрім війни, що піднятим мечем висіла над імперією, були у них і свої проблеми. Двадцять років тому їх прозвали Кривавою Чумою — вершників у червоних накидках, що за наказом імператора проводили чистки чарівників. Хоча прийнято вважати поганими саме чарівників. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍