Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

14.1

— Соломіє, рятуй, — промовляю я з напівдраматичним виглядом, щойно екран смартфона заповнюється її обличчям. Подруга, як завжди, виглядає, наче щойно вийшла з обкладинки журналу — ідеальний макіяж, акуратний манікюр і навіть домашня футболка сидить на ній, як вбрання від кутюр. — У мене в суботу побачення, і я поняття не маю, що вдягнути.

— Побачення? З Олівером? — хмикає Соля, дивлячись на мене підозріло, як учителька на учня без домашнього завдання. — А як же твоє твердження, що тренерська донька не має піддаватися впливу місцевих ловеласів?

— Це інше… — починаю виправдовуватися, хоча й не маю на це підстав. — Все вийшло якось спонтанно.

— Ти не з тих, хто піддається спонтанності. Просто зізнайся, що він тобі подобається.

— Гаразд, подобається… — киваю неочікувано навіть для самої себе. —  Але що мені вдягти? Щось елегантне чи все-таки більш повсякденне? — різко змінюю тему, дістаючи з гардероба пару речей і починаючи їх демонструвати.

Соля мружиться, а її очі бігають по екрану, немов шукають прихований трекер для дешифрування побаченого.

— Якщо ти серйозно запитуєш, то моя порада — вбрання має бути не лише гарним, а ще й теплим. Уявляєш, він, наприклад, запросить тебе не до ресторану, а просто на прогулянку парком?

— Чому я раптом маю це уявляти? — питаю обурено, вже трохи жалкуючи, що вирішила вмикати Соліну фантазію на максимум.

— Бо на першому побаченні треба готуватися до гіршого. Тобто до того, що хлопець — нищеброд, — продовжує вона, спокійно розглядаючи свої нігті. — І ти, така гарна, у легенькій сукні, на підборах, стоїш на морозі, поки він годує тебе “враженнями від зимового парку”.

— Ти чудово знаєш, що в такому випадку я помру, навіть не дочекавшись чаю із термоса, — кажу, докірливо.

Соля фиркає, заправляючи волосся за вуха.

— Тому одягай щось практичне: довге пальто, теплий светр, не соромся термобілизни. Таких, як ти, погода карає першими.

— Ти звучиш, як моя бабуся! — відповідаю скривджено, перебираючи светри у гардеробі.

— Але цим я рятую тебе від можливої застуди, — парирує вона і неспішно добиває мене своїм фірмовим поглядом. — У будь-якому разі, раптом побачення виявиться не катастрофою, а чарівною казкою, ти точно не захочеш шмигати носом під час фінального поцілунку.

Я мовчу, стримуючи посмішку. Вона права. Що б там не трапилося, потрібно хоча б не замерзнути.

— Алісо, ти зайнята? — чується легкий, невпевнений стукіт у двері.

— Заходь, — відповідаю, ще трохи нервово посміхаючись Солі, яка, слава Богу, вже не випитує деталей про Олівера.

Двері відчиняються, і переді мною постає тато. У руках він тримає… голову дракона. Точніше, динозавра. Чорт забирай, я думала, що знайшла хорошу схованку для неї. І як тепер усе пояснити? 

— Щось я не зрозумів, як оця річ опинилася у моєму гаражі? — він обводить поглядом кімнату і, здається, з останніх сил стримується, аби не запитати ще й про те, чому всі мої речі вивернуті з шафи. 

— Ем… Це, напевно… я принесла. Так, — з поспіхом відповідаю, — я принесла її додому. 

— Навіщо? — він звужує очі.

Ось і головний тест на винахідливість. Мозок, як на зло, працює зі швидкістю три з половиною думки на годину.

— Я помітила, що костюм був у жахливому стані! Особливо цей аксесуар, тобто... голова. Ну, от вирішила забрати і випрати. Я ж уже частина вашої хокейної спільноти… хотіла зробити свій внесок.

Тато на хвилину завмирає, дивлячись на мене підозрілим поглядом, мов детектив із кримінального серіалу, який розколює підозрюваного.

— Мило, та це зайве, — лише видає він, але далі розмову не розвиває. Слава небесам. — Я відвезу її назад, нехай малі самі перуть свого талісмана. 

Обережно відкладаючи голову на письмовий стіл, він ніяково потирає руки. Гадаю, тато хоче щось сказати, принаймні це виглядає так, наче він добирав слова цілий день і все ніяк не наважувався.

— Ем… Слухай. Треба поговорити. 

— Щось трапилось? — питаю, відкинувши з обличчя неслухняне пасмо волосся.

— Так... у сенсі, ні! Просто… я хотів тобі сказати, що запросив Маргарет на побачення. І… вона погодилася. У суботу ми йдемо в ресторан. 

Я закриваю рот рукою, не в змозі втримати сміх і шок. Секундою пізніше радісно плескаю руками.

— Справді?! Тату, це ж чудово! — підбігаю, обіймаючи його.

— Ти так вважаєш? — він полегшено видихає. 

— Звісно! Мені подобається Маргарет, а ще більше подобається, що ти нарешті вирішив пожити не лише хокеєм.

Тато розгублено знизує плечима. 

— Я, звісно, усвідомлюю, що залишаю тебе саму… Це негарно з мого боку.

— Та все нормально, — сміюся. — Я замовлю піцу, подивлюсь якийсь серіал… Може, навіть той документальний, який ти постійно рекомендуєш.

— Про Вейна Грецькі? — обличчя тата змінюється від винного до сповненого надій. — Ця людина стала легендою хокею. До речі, я казав, що у нього українське походження.

— Лише мільйон разів, — відповідаю посміхаючись. — Все буде супер, тату. Не переймайся. 

Він трішки нервово посміхається та, врешті, зникає за дверима. Я згадую, що увесь цей час Соля була на зв’язку. 

— У вас з батьком таке тепле спілкування, — промовляє вона. — Наче твоїх образ на нього і не було.

— Просто мені приємно, що він стає трохи більш людяним, — відповідаю. — Я ще я радію, що мені не доведеться вигадувати план втечі на власне побачення. 

Все складається як по маслу.

 Окрім того, що на побачення я все ж піду у термобілизні. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍