Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

Якщо припустити, що така цілковита російсько-українська солідарність існує, то питання про специфічні українські вартості й інтереси, які випадково могли й не збігатися з російськими, просто не постає: українці мають не перейматися статусом власної нації, а радше славити російські досягнення як свої. Це правда, що радянський режим у принципі визнає існування окремої української національності, у чому їй відмовляла царська Росія, й Українська РСР далі існує як адміністративна одиниця і навіть зберігає деякі декоративні символи державності. Але ця різниця є, можливо, більше позірною, аніж реальною, оскільки радянський режим робить усе можливе, щоб позбавити українську національну ідентичність усіх самобутніх, життєво важливих ознак і не залишити українській республіці жодної сфери справжнього самоврядування. Українська нація, якій судилося вічно грати роль молодшого брата і спільника Росії, мало відрізняється від передреволюційної Малоросії — племінного відгалуження єдиної російської нації.

Аби Переяславський міф був ефективний, треба викорінити ті риси української історичної традиції, що суперечать догмі про віковічну російсько-українську злагоду. Історична пам’ять українського народу має бути втиснута у наперед приготовану форму: велика частина фактів підлягає викресленню, а інші частини — більш або менш витонченим маніпуляціям. Національна свідомість завжди має історичний вимір. У цьому полягає причина виняткової пильності радянського режиму до всього, що стосується українських історичних творів, як наукових, так і популярних, зокрема й історичної белетристики.

За радянських умов неможливо кидати відкритий виклик офіційній доктрині. Проте це не означає, що українське суспільство, а особливо інтелектуальні кола, прийняли Переяславський міф і все, що з нього випливає. У цьому зв’язку варто зацитувати довгий уривок з недавньої заяви українського радянського дисидента Юрія Бадзя:

“Фальсифікація історії України нинішньою радянською історіографією охоплює не якийсь окремий період, а всю історію українського народу, заперечуючи наш історичний розвиток як самодостатній процес і підпорядковуючи його тлумачення політичним інтересам російської держави. Концепція “давньоруської народности”, концепція, яка є лише ідеологічним близнюком теорії “єдиного радянського народу”, зовсім ліквідує ранньофеодальний період в історії України... До XIV–XV ст. читач не знайде в радянській літературі нічого українського: ні території, ні мови, ні культури, ні етносу взагалі. Стверджується науково та історично абсурдна ідея про те, що східні слов’яни в IX–XIII ст. становили один народ, один етнос, звичайно, “русский”, і що українці та білоруси з’явилися тільки в XIV–XV ст. З’явилися для того, щоб “мріяти” про “возз’єднання” з Росією. Усі народи світу прагнули й прагнуть національної незалежності, в тому числі й державної, і тільки українці та білоруси становлять виняток — мріяли “возз’єднатися” з російським народом. Дійшло до того, що в радянській пресі та літературі пишеться про прагнення України возз’єднатися з Росією в “єдиній державі”. Це навіть формально грубе спотворення історичної правди, бо документально засвідчено, що український уряд на чолі з Б. Хмельницьким, укладаючи угоду з російським державним представництвом, обумовлював собі доволі суттєву політичну автономію. Концепція “возз’єднання” несе в собі ідею єдиного народу й по суті заперечує право українського народу на свою окрему, незалежну державу і є грубим порушенням конституцій УРСР та СРСР...

Фальсифікація історії України російським великодержавним націоналізмом — дуже суттєвий чинник національного гноблення українського народу”[23].

Лише майбутнє покаже нам, чи ці підступні спроби маніпулювати історичною свідомістю українського народу матимуть успіх, а чи зазнають невдачі. Зважуся, проте, — на одне передбачення: окрім науково-історичного інтересу, Переяславська угода, очевидно, ще довго зберігатиме політичне значення. Ця обставина збільшує цінність праці Джона Басараба, у якій автор безсторонньо і компетентно висвітлив історіографічний аспект переяславського питання.

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ СТОСУНКИ: ТЯГАР ІСТОРІЇ{46}

“Сидить завзятий русин із своїм лютим, тисячолітнім ворогом, ляхом, у тісній тісняві між двома морями, і надихана століттями омани ярость робить обох їх біснуватими. Мов два леви, перед котрими тремтів колись грізний для всього християнства Босфор, — з великого жалю про те, що було та й минуло, з великої розпуки перед тим, що мусить певно бути, роздирають вони тепер один одному груди до самого серця, і позирають кривавими очима злості на ту втіху, котрою втішають спільних ворогів своїх. На сю мерзенну боротьбу тратять вони останні сили, останні свої засоби і мов ті гладіатори перед римським соборищем народів, обоюдно готують собі смерть, котрою не хвалитимуться ні один з їх потомків”.

П. А. Куліш. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року. Львів, 1882.

Першим знаним епізодом в історії польсько-українських взаємовідносин є похід київського князя Володимира Великого на “ляхів”. Він записаний у “Повісті временних літ” під роком 981. Короткий запис літописця викликав жваву і невпинну наукову суперечку, якою не слід тут займатися[24]. Варто, однак, відмітити, що пару років тому ми мали нагоду відзначити ювілей тисячоліття польсько-українських взаємовідносин.

Годі, звичайно, у вузьких межах статті подати навіть в скороченні історичний розвиток польсько-українських взаємовідносин впродовж тисячоліття. Такий розповідний підхід до розгляду даної теми непридатний. З цієї саме причини я зосереджусь на кількох важливих проблемах, які стосуються, зокрема, ранньоновітньої і новітньої доби, від XVI до XIX ст. Спадщина тих сторіч визначила форму польсько-українських взаємовідносин також у XX ст. Я торкнуся сучасного стану цих взаємин у кінцевій частині цієї статті.

Моє перше твердження зводиться до того, що польсько-українські взаємовідносини у великій мірі визначили шляхи історичної долі обох народів. Моє друге твердження полягає в тому, що, незважаючи на численні взаємозбагачення обох народів і численні випадки взаємокорисної співпраці, поляки й українці в минулому не заснували своїх політичних взаємин на задовільних, а тим більше міцних підвалинах. Ця невдача і затяжні польсько-українські конфлікти в їх результаті мали катастрофічні наслідки для обох народів. Польсько-український конфлікт був насправді головною причиною втрати національної самостійності і Україною, і Польщею в двох різних епохах — у XVII і в XX ст.

Мало правдоподібно, щоб ці два твердження зустрілися зі значною критикою. Справа, однак, стає більш дискусійною, коли намагаємося визначити відповідальність за нещасний і нищівний напрям польсько-українських взаємовідносин впродовж сторіч. Я свідомий труднощів щодо дотримання об’єктивності і наукової відстані при обговоренні такої хвилюючої теми. Проте не слід уникати цього питання не тільки тому, що воно законне з погляду історичних досліджень, але й з уваги на його важливі практичні наслідки для сучасного і майбутнього.

Тим-то я тверджу — також по-третє, — що стороною, головно відповідальною за минулі невдачі в польсько-українських взаєминах, є поляки. Як правило, сильніша сторона завжди веде перед у визначуванні характеру взаємовідносин муж суспільствами. Отже, сильніша сторона несе