Володимир Вознюк - Ольга Кобилянська

class="p1">Так, О. Кобилянська бачила й відчувала негаразди, болі, тривоги і сподівання всієї України. Спілкуючись із нею, люди здебільшого відзначали особливий вплив доробку письменниці на їхнє моральне та національне формування. Зрештою, таким було майже все її тогочасне громадське оточення і дружнє коло. О. Кобилянська, хоч значно менше, ніж у попередні десятиліття, і не завжди вдало, шукатиме нові сюжети, творитиме, адже вона постійно відчувала, що потрібна співвітчизникам, що вони прагнуть її слова. Очевидно, саме усвідомлення цього спонукало О. Кобилянську взятися за написання роману «Апостол черні». Праця над романом була надзвичайно складною не тільки через фізичне недомагання авторки, а й через неоднозначність і певну обмеженість розуміння українського буття. Твір у повному обсязі побачив світ 1936 року. До проголошення незалежності в Україні його не видавали.

Дехто говорить про «Апостола черні» як про вершину творчості О. Кобилянської. Ні, це не була вершина, швидше – вже сходження з неї. Роман став найбільш значущим її твором того періоду, вершиною національної ідеї в інтерпретації письменниці. Його актуальності для українців, особливо в період між світовими війнами, коли вони опинилися в різних державах, заперечити не можна. Авторка показує складний шлях головного героя роману – Юліяна Цезаревича – до усвідомлення необхідності присвятити своє життя, свою долю служінню рідному народові, Україні. Недвозначне завершення твору: спочатку з мечем треба завоювати свою державу, а вже потім, як священик Захарій, із хрестом і словом Божим вести народ.

О. Кобилянська писала роман тривалий час, писала важко, використовувала в ньому окремі деталі життя своїх знайомих, ураховувала поради багатьох приятелів, але, осмислюючи особливу місію головного героя в долі українського народу, чи відчувала, що й сама вже стала знаковою особою для співвітчизників? Ось як згадувала чернівчанка Анна Стратійчук про початок однієї з імпрез, присвяченої видатній землячці: «Цей концерт був даний в честь Ольги Кобилянської 3 травня 1932 року, а відбувся в залі теперішньої філармонії. На концерт шановна письменниця не могла самостійно прийти – її боліли ноги. Тому в ложу занесли її на руках два студенти – один з студентського академічного товариства «Чорноморе», а другий – з студентського академічного товариства «Запоріжжя». Коли в залі сповістили, що приїхала Ольга Юліанівна, ми, молодь, повставали з місць і зробили «шпалір» [утворили почесний живий коридор. – В. В.] при вході до залу і поклоном вітали її, а письменниця усмішкою і кивком руки відповідала на наше вітання».

Ні, О. Кобилянська ніколи не спочивала на лаврах, переймалася, природно, насамперед літературною працею. Духовний світ збагачували читання, театр, концерти, кіно… Щодо кіно, то письменниця, за свідченням родичів, не пропускала екранізацій творів письменників-класиків: І. Тургенева («Весняні води»), Ф. Достоєвського («Раскольников», «Брати Карамазови», «Ідіот»), Л. Толстого («Отець Сергій»). Цікавив письменницю не тільки сюжет кінофільму, але й гра виконавців, музичний супровід та співи. Мала своїх улюблених кінозірок, наприклад, шведку Грету Гарбо, відому глядачеві за роллю Анни Кареніної. Захоплювалася, як ми зазначали, грою Асти Нільсен, яка вражала виконанням трагічних ролей («Примари» Ібсена). О. Кобилянська надавала все-таки перевагу «німим» фільмам, мотивуючи це тим, що в них краще сприймається внутрішній стан героїв, розмови не затінюють виявлення глибоких душевних переживань.

Звісно, опікувалася власним здоров'ям: неодноразово виїжджала на курорти до Наугайма, Франценсбада (Франтішкові Лазні), Дорну-Ватру; строго дотримувалася лікарських приписів удома, використовувала методи народної медицини. Постійно турбували її проблеми рідних, а по-справжньому відчула сімейний затишок завдяки племінниці Олені, зятеві Ельпідефору, який з 1925 року став ще й особистим секретарем письменниці, внукам Ігореві та Олегові. Однак 1936 року її вдруге вразив інсульт і знову – частковий параліч. До 1938 року ступала кілька кроків уздовж стіни кімнати, а в наступні роки пересувалася тільки за допомогою рідних. Довелося родині навіть придбати спеціальний інвалідний візок. Е. Панчук, однак, принципово спростовував вислів «письменниця була прикута тяжкою хворобою до ліжка», розповсюджену окремими літературознавцями: «О. Кобилянська не лежала прикута до ліжка, а весь час сиділа, навіть тоді, коли вже не могла ходити. Самотності не любила. Весною, літом і осінню в погідні дні виносили письменницю на веранду або в садибу, де вона в оточенні рідних або в товаристві друзів, які її відвідували, любила перебувати. Часто виїжджала за місто, менше літом, а більше зимою, коли можна було саньми їхати. Кінь візника обов'язково повинен був мати дзвіночки. З візником був договір, і день у день у післяобідню пору приїжджав до помешкання письменниці і питав: «Чи, пані, поїдуть сьогодні на спацер?» Любила і зимову тишу, і бурхливу заметіль. Такі прогулянки відсвіжували її душу, скріпляли її хворе серце».

Але про творчість не могло бути й мови. В одному з останніх листів до О. Кисілевської від 10 грудня 1937 року письменниця скаржилася: «Не пишу, бо дуже мені тяжко приходиться писати, так мені рука скаче по папері від часу паралічу. Але вже простіт за письмо». Слова справді наче намагаються перестрибнути одне одного…

«Золотої нитки не згубіть…»

Не знала О. Кобилянська, що доживе до такого часу, коли нею буде опікуватися, причому на найвищих рівнях, державна влада. Це сталося після 28 червня 1940 року, коли, за офіційною радянською версією, Північна Буковина була возз'єднана з Радянською Україною. Буквально в перші дні після того до будинку О. Кобилянської почали приїжджати різноманітні делегації. Були тут партійні працівники, журналісти, письменники, військові, піонери. На адресу О. Кобилянської надсилали телеграми й листи люди з різних міст і сіл України, з Ленінграда, Москви тощо. Нічого дивного в цьому не було, бо одні надсилали їх за вказівкою тогочасних ідеологів, інші – від щирого серця, після того, як довідалися, що сучасниця І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, класик української літератури кінця XIX – початку XX століття жива і, як постійно наголошувалося в пресі, вітає нову владу. Зрештою, підтверджували це статті О. Кобилянської, які часто друкувала радянська періодика. Але насправді жодної статті письменниця в 1940—1941 роках не написала. Не могла цього зробити вже фізично, не могла б вона з такою інтенсивністю працювати, і якби була здоровою. Писали їх журналіст Віталій Петльований і письменник Дмитро Косарик. Опісля написане показували прийомній доньці, а ймовірніше, Е. Панчукові, запитували згоди, щоби автором того чи іншого матеріалу вказати О. Кобилянську. Згоду, звичайно, родичі давали, бо знали, як могла спрацювати радянська репресивна система, про це в 1920—1930-х роках постійно інформували пропагандистські засоби Румунії. До речі, і лексика, і стиль публікацій (рукописних матеріалів, окрім одного машинопису, нема) переконують, що автором (чи авторами?) їх міг бути