Арундаті Рой - Бог Дрібниць

Піна аж била в ніс. Скоро йому дістанеться ще одна пляшка безкоштовного пінистого страху. Але тоді він про це ще не знав. І тримав ту липку руку трохи осторонь.

Щоб ні до чого нею не торкатися.

Коли Еста нарешті допив, продавець помаранчево-лимонної шипучки сказав:

— Все? Хороший хлопчик.

Він забрав порожню пляшку зі сплюснутою соломинкою і відправив Есту назад у «Звуки музики».

Знов опинившись у насиченій ароматом оливи для волосся темряві, Еста так і ніс ту руку перед собою, ніби тримав у ній уявну помаранчу. Він протиснувся повз публіку (якій уже вкотре довелося прибирати ноги, хто-куди-то-туди-то-сюди), повз Крихітку-кочамму, повз Рахель (все ще складену втричі), повз Амму (все ще роздратовану), і сів, далі тримаючи в руці ту липку помаранчу.

А на екрані був уже капітан фон Трапп-Храпп. Крістофер Пламмер. Зарозумілий. Безсердечний. Зі схожим на щілину тонким ротом. І зі сталево пронизливим поліційним свистком. Капітан мав семеро дітей. Таких чистеньких, ніби м’ятні льодяники з пакетика. Він удавав, наче їх не любить, але насправді любив. Він любив їх і любив її (Джулі Ендрюс), вона любила його, вони обидвоє любили дітей, а діти любили їх. Словом, усі там любили одне одного. То були чистенькі, біленькі діти, і спали вони на м’якеньких постелях з гагачого пуху… га-га-чого, саме так.

Біля дому, де вони жили, було озеро і сад, а в домі — широкі сходи, білі двері, білі віконні рами і квітчасті штори.

Ті чистенькі, біленькі діти, навіть старші, боялися грому. Щоб їх утішити, Джулі Ендрюс узяла їх до свого чистенького ліжка і заспівала їм чистеньку пісеньку про те, що було їй до вподоби. А до вподоби їй було таке:

1. Дівчата в білих сукенках з синіми сатиновими поясами.

2. Дикі гуси, що летять з місячним світлом на крилах.

3. Блискучі мідні чайники.

4. Дзвінки на дверях, дзвоники на санях, шніцель з локшиною.

5. Тощо.

І тоді в головах у пари двояйцевих близнюків, які сиділи серед публіки в кіно «Абгілаш», виникло кілька запитань, на які потрібні були відповіді. Наприклад:

а) Чи тряс ногою капітан фон Трапп-Храпп? — Ні, не тряс.

б) Чи пускав капітан фон Трапп-Храпп бульбашки зі слини? — Ні, звісно ж, не пускав.

в) Може, він гоготав? — Аж ніяк.

Ех, капітане фон Трапп, капітане фон Трапп, ви могли б полюбити малюка з помаранчею, який сидить ось тут, у смердючій залі? Він щойно тримав у руці пісюн продавця помаранчево-лимонної шипучки, але ви ж усе одно могли б його полюбити, правда ж?

А його сестру-близнючку, яка стирчить он там з напів-складеного сидіння, зі своїм фонтанчиком у «токійській любові»? Ви могли б полюбити також і її?

У капітана фон Траппа тим часом теж з’явилося кілька запитань:

а) Вони чистенькі біленькі діти? — Ні. (А от Софі-моль — так.)

б) Вони пускають бульбашки зі слини? — Так. (А от Софі-моль — ні.)

в) Вони трясуть ногами? Як чинуші? — Так. (А от Софі-моль — ні.)

г) А тримали вони коли-небудь, хтось один чи вдвох, пісюн чужого чоловіка? — Ммм… т-так. (А от Софі-моль — ні.)

— Ні, даруйте, — сказав капітан фон Трапп-Храпп. — Про це нема й мови. Я не зможу їх полюбити. Не зможу стати їхнім Бабóю. О, ні.

Капітан фон Трапп-Храпп не зміг би.

Еста опустив голову собі до колін.

— У чому річ? — запитала Амму. — Якщо ти збираєшся далі дутися, то я забираю тебе прямісінько додому. Сядь рівно, будь ласка. І дивися. Для цього тебе сюди привезли.

Допивай.

Дивися фільм.

Подумай про всіх тих бідних.

Тобі пощастило: ти багатий, маєш кишенькові. Жодних тобі турбот.

Еста сів рівно і дивився фільм. До горла підступав клубок. У животі наростало зеленохвильне, каламутне, грудкувате, водоростеве, пливке, бездонно-донне відчуття.

— Амму? — озвався він.

— Що ще?

Якби те «що» не прозвучало пошепки, то просто ляснуло б його, ніби нагайкою.

— Мене нудить, — поскаржився Еста.

— Просто нудить чи тягне блювати? — стривожено перепитала Амму.

— Не знаю.

— Може, вийдемо і спробуємо? — запропонувала Амму. — Тобі полегшає.

— Добре, — мовив Еста.

Добре? Добре.

— Куди це ви? — спохопилася Крихітка-кочамма.

— Есті погано, до туалету, — відповіла Амму.

— Куди ви? — запитала Рахель.

— Мене нудить, — пояснив Еста.

— Можна мені з вами, подивитися?

— Ні, — сказала Амму.

Знову повз публіку (ноги хто-куди-то-туди-то-сюди). Минулого разу — співати. Цього разу — блювати. На вихід через «Вихід». За дверима, у мармуровому вестибюлі продавець помаранчево-лимонної шипучки жував цукерку, яка жовном ходила за його щокою. Він тихо посмоктував і прицмокував; ці звуки нагадували плюскіт води, яка витікає з умивальника. На стійці лежала зелена обгортка. Цукерки діставалися тому чоловікові задарма. За спиною в нього був цілий ряд тьмяних слоїків з безкоштовними цукерками. У волохатій руці з годинником він тримав свою ганчірку брудного кольору і якраз витирав стійку. Коли перед ним з’явилася осяйна жінка з полірованими плечима і той хлопчак, його обличчям промайнула ледь помітна тінь. Він одразу ж натягнув свою фортеп’янову посмішку:

— Не сидиться? Рано ще.

Еста почав уже відригувати. Амму обняла його за плечі і провела до вбиральні «Ярусу принцеси». До «Її».

Він повис, затиснутий між не надто чистою раковиною і тулубом Амму. Ноги бовталися у повітрі. Раковина мала металеві крани та іржаві плями. А ще — заплутану коричневу павутину тонких, не товщих за волосину тріщин, подібну на мапу якогось великого, хитромудро розгалуженого міста.

Есту судомило, але назовні не виходило нічого. Лише думки. Вони випливали і запливали назад. Амму їх не бачила. Ті думки клубочилися над Раковинним містом, ніби грозові хмари. Проте раковинці переймалися собі звичними раковинними клопотами. Навколо й далі без упину снували раковинні машини й автобуси. Тривало нормальне раковинне життя.

— Ні? — спитала Амму.

— Ні, — відповів Еста.

— Тоді вмий лице, — сказала Амму. — Вода завжди помагає. Вмийся, і підемо, купимо тобі лимонної шипучки.

Еста вмив лице й руки і знову лице й руки. Його вії намокли і злиплися.

Продавець помаранчево-лимонної шипучки склав зелену