Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

що таяться в добрих людях. Спосіб, у який це представлено, вражає своїм песимізмом, інколи навіть нігілізмом, проте саме таке представлення досконало поєднувалося зі світом, що розумівся як світ перед спасінням: місце, де із землі безперервно волає кров, котру, як переконує дехто, освятити не можна.

Переклад Лесі Пізнюк

Порахунок із комунізмом

8

Александр Ват

Смерть старого більшовика[29]

Запали темні очі, вид різкий

Усіх здавався висохлий, здрібнілий

І шкіра обтягала їх кістки.

----------------------

Мов персні без каміння очі

Хто ж ОМО бачить на людськім лиці

Той скрізь би «М» розпізнавав охоче.

Данте, «Божественна комедія»

(«Чистилище», Пісня XXIII).

Переклад Євгена Дроб’язка

Однією з тортур Луб’янки є тягуче пусте тривання, коли місяцями нічого не діється поза вбогою рутиною дня і коли вже неможливо чинити опір передчуттю, що так воно й залишиться на віки віків. У камері № 34, ізольовані від решти світу, я й троє інших в’язнів, один з яких кожного дня щораз глибше поринав у божевілля, почувалися мов у консервній бляшанці. Звідси виникало викривлене почуття часу; минуле й теперішнє спліталися химерно й парадоксально, як у Новому Романі, і передовсім суб’єктивний час відклеювався від календарного. Отож не можу сказати, коли відбулася наша евакуація з Москви: в липні чи серпні 1941? Про війну ми довідалися досить рано. З незначних прикмет, що набували тут, як у снах, надзвичайної ваги й значення. Спершу вікна позамащувано синьою фарбою; в’язнів попереводили до камер, в яких досі було просторо – тепер, як у роки єжовщини, тут була тиснява. Довгі мертві коридори Луб’янки донедавна лише час від часу оживлялися відгомоном кроків і брязкотливими сигналами сторожі, іноді криком битого з кабінету; тепер же, коли нас ночами водили на допит, ми оминали групки збуджених чимось офіцерів НКВД; скорочення часу допитів, нервова розгубленість слідчих – усе це разом, як на вбозтво нашого щільно замкненого мікросвіту, свідчило про розлад у Будівлі Абсолютного Порядку.

Втім, хоч я й не пам’ятаю дати, проте перебіг подій дня евакуації запам’ятав назавше. Незнайомі лиця й постаті бачу сьогодні як крізь збільшувальне скло, й видається мені, що по двадцяти роках міг би розпізнати їх у натовпі.

Повиганяли нас усіх с вєщамі на ті довгі покручені коридори, де досі двоє в’язнів не мали права зустрітись, на широкі криті сходи, обгороджені металевими ґратами від стелі до самого долу, відколи Савінков покінчив тут самогубством. Отож раптом зустрілись на них звинувачені у тій самій справі, брат уздрів брата, якого мав за померлого; ще не сміючи перегукуватись, ми подавали один одному знаки здивованим або радісним підморгуванням, наморщенням чола, зблиском очей. Все відбувалося в повній тиші, яку буквально було чути, й то не попри, а завдяки тупотові сотень пар ніг. Дивлячись на людей з інших камер, ми допіру здали собі справу щодо власного вигляду: старих обдертих каторжан.

Крізь щільний натовп один за одним пробивали собі дорогу офіцери НКВД, роблячи це так легко, ніби ми були лише тінями, – в нашивках і ромбах, лейтенанти й генерали, й молоді дівчата, красиві, доглянуті, з європейським шиком, яких у Росії ніколи й ніде я більше не бачив. Істоти з іншого, недосяжно високого світу, серед юрми пекельників. Вони несли оберемки папок, високі стоси справ, картотеки. Внизу вкидали їх до вантажівок абияк, вцілив-схибив. Абияк! Ці справи – книги доль 200 мільйонів, на суворій упорядкованості яких трималась уся імперія Сталіна! Кінець імперії, Апокаліпсис – так думали ми, охоплені жахом і надією, спостерігаючи, як наші мучителі руйнують основи своєї могутності.

Ніч ми перебули в Бутирках, у вузьких камерах, без доступу повітря. Відразу зустрівся тут з приятелем, Владиславом Бронєвським, нас разом арештували в січні 1940 року. Одна з таких частих в СССР дивовижних випадкових зустрічей, які в «Докторі Живаґо» так спантеличують західних критиків. Ми задихались у тій норі, але майже не відчували цього, настільки бурхливим було наше захоплення від виду тих знаків, що свідчили про занепад Царства.

Наступного дня на залізниці нас якнайщільніше запакували до вагонів для худоби, а проте на провєркє двом псам щоразу вдавалося вигородити ще й досить широку смугу для офіцерів НКВД.

У моєму вагоні більшість становили жертви першої від початку війни чистки, з різноманітних проскрипційних списків. Різниця між нами й ними полягала хіба що в зовнішності. Їхні вгодовані лиця ще зберігали марсову пиху (чинность) совєтських урядовців у поєднанні з зацькованими очима. Кого тут лише не було: генерали, депутати Верховного Совєта, знамениті герої-летуни! Академіки, група біохіміків. Група євреїв – керівників московських універмагів, яких посадили вибірково як спекулянтів, у той час як їхні спільники, справдешні росіяни, що обіймали до того ж високі партійні посади – залишились на свободі. Німці – ліві емігранти, між якими я зустрів редактора «Штурму» Вальдена, з котрим познайомився ще у двадцяті роки в Берліні. Польські, литовські офіцери, Ерліх і бундівець з Вільна. Годували нас глевким хлібом й оселедцями, вкритими шаром солі, при дуже скупому постачанні водою, і т. д., й т. д. – речі це відомі, сотні разів описані.

На четвертий день нас висадили в Саратові. Мало не клусом нас погнали до внутрішньої тюрми НКВД, до якої було кілька кілометрів. Змія засапаних доходяг простяглася на добрих кількасот метрів, позаду йшли жінки, обабіч нервово покрикували солдати, а на шляху й на вулицях нечисленні перехожі вдавали, ніби нічого не бачать. Поляки намагалися маневрувати, щоб триматися разом. Ми з Бронєвським підтримували Ерліха, котрий мав щось схоже на серцевий напад. Мій приятель Тадеуш Пейпер, що виявляв уже всі ознаки манії переслідування, сказав мені пошепки: «Бачив твою дружину. Тішся, будете разом…» Про родину я нічого не знав від часу арешту й сподівався найгіршого. Більше мені й не треба було!