Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

Цікаво, що розповідь не стає приводом для уроку моралі – катастрофа не слугує повчанням, що людина повинна стримувати шал серця. Якщо з цього й випливає якась загальна істина, то лише та, що стримати шалу серця все одно неможливо. Жінки, ладні відправити зрадливих коханців на «той світ», пояснюють, що смуток не має меж, розпач не зважає на правила й іґнорує моральні засади. Отож любов існує поза будь-яким правом і суголосна з природою того краю, що був представлений романтиками як територія хаосу, позбавлена норм, підвладна хтивості та пристрасті. Почуття були єдиним регулятором та винуватцем подій. Причому не йшлося про типово романтичне протиставлення «прав душі» мертвій букві суспільних приписів. Кохання, зазвичай злочинне, не пред’являло претензій до загальних метафізичних мотивацій. Воно існувало поза ними й над ними, знаходячи достатнє пояснення у факті, що людина – істота чуттєва, пристрасна, невтомно прагне переступити всілякі межі. Воно саме таке, і так представлене, залишаючи іншим оцінку добра і зла. Там навіть небеса рідко коли втручаються, не здійснюють правосуддя, а ті, що моляться до вищих сил, стають їхніми жертвами так само, як святотатці та грішники.

В Україні людський розум лишається приспаним, там, одночасно з таємними та сонними мареннями, пробуджується темна сторона душі. Перш ніж знайдеться об’єкт кохання, душа вже наповнена безпредметним коханням, химерною тугою, котра нехтує реальний світ. Однак ця романтична туга за трансценденцією не заспокоюється. Її не тамує кохання, бо воно не є формою прориву до вищих світів. Коли зустрічаються закохані, то шаленіють пристрасті, проте загалом не зникає страх, що людина закинута в світ, приречена на самотність, що світ злий і ворожий, а протиставити йому можна лише крихке тіло, котре лиш на якусь мить дозволяє сховатися від самотності. Тому герої прагнуть фізичного тепла, приголомшення, яке дозволяє забути про відчуження людини у світі.

Врешті-решт, кохання теж виявляється фатальним і веде до загибелі, бо пристрасть вражає душу, а любовні історії перетворюються на оповіді про цю рану. Коханці, котрих переслідують на землі, не знаходять метафізичної розради, позаяк їхня любов не вказує на існування кращого світу. Переважно останнім акордом кохання є звичайне тіло, зсудомлене у передсмертних муках, а потім уже немає нічого.

Отож смерть перетворюється на сестру кохання, Ерос єднається з Танатосом, але оскільки кохання було трактоване по-особливому, такою ж незвичайною є і смерть. Насамперед Україна змальовується як край, зачарований смертю і водночас призвичаєний до вмирання, причому зустріч із Танатосом відбувається часто без розради та надії. Образ Бота лишається невиразним і туманним, смерть в ім’я слави, прийдешнє стосуються невеликої групи вибраних, імена яких змогли перейти в пісню. За винятком цих щасливців, усі інші люди помирають раптово, безглуздо, болісно, а сліди їхнього життя розвіює вщент український вітер.

Оскільки кохання існує поза законом, так само смерть існує поза цивілізацією: немає ані цвинтарів, ані могил померлих, не відбуваються урочисті поховання. Похорон справляють круки та вовки. Надзвичайно рідко зустрічаємося з образом постелі, на якій достойні старі люди помирають в оточенні дітей та онуків, даючи поради та остерігаючи своїх нащадків. Кохання лише на мить перемагає самотність, останнім акордом якої майже завжди залишається смерть. Навіть закохані, котрих убито у мить любовної зустрічі, не падають одне одному в обійми, не помирають у спільному єднанні: їхні тіла осуваються на землю окремо, немовби кожне з них лишилось єдиною істотою на світі.

У тій смерті немає краси: обличчя Марії з повісті Мальчевського синє й одутле, гарний Небаба перетворений на «смолоскип», від Ксені лишається тільки тоненька косичка, кинута в попіл. На прикладі цієї літератури можна створити цілу колекцію покалічених, понівечених тіл, що відтворюють усю потворність смерті.

Проте герої захоплюються нею. Романтики описують Україну як край людей, які живуть у могилах, розповідають про старців, які кільканадцять або й кілька десятків років готуються піти з життя. Їхнє існування – це незвична екзистенція когось, хто «помер уже давно» і живе лише для того, аби належним чином приготуватися до другої смерті. Деякі герої розповідають, що на цих територіях тільки смерть справжня.

Можна сказати, що смерть є такою ж чуттєвою, як і кохання, а форми завдавання страждань стають своєрідним обрядом. У колі цієї літератури герої, перш ніж умерти, досліджують чужий і власний біль. Це не знаходить пояснення в народній мартирології чи в християнському значенні страждання, котре має очищати та освячувати. Це страждання не рятує, і навіть якщо експонування болю міститься в філософії автора і ним обґрунтоване, – тут насамперед маю на увазі «Срібний сон Саломеї», – то надмір муки та її ритуальність вимагає трактувати його як своєрідний та самостійний спектакль мучеництва. Цей «театр смерті» знайдемо не лише в згаданій п’єсі Словацького, але також в інших текстах, що досліджують тему смерті та нездоланного потягу до загибелі. Міхал Ґрабовський у романі «Заметіль у степу» описує череди, котрі, паче зачаровані, входять у безодню розбурханого моря, а за ними, немов загіпнотизований, прямує пастух.

Зацікавленість смертю нав’язує специфічність опису, часами мало не фізіологічного і завжди зосередженого на тілі. Це не абстрактний «останній подих», а процес, під час якого герої пітніють, кривавлять, хитаються, корчаться, лаються й проклинають. Нема в цьому величі, тим паче, що часто жодна форма збезчещення не щадить людський тлін.

Варто запитати, чому і кохання, й смерть, описані в текстах, тематично пов’язаних з Україною, виявляють таку разючу відмінність цих текстів від інших романтичних творів тієї доби. Виникає це, думаю, з особливого функціонування України в польській уяві. Україну представлено як варварський, неосвячений простір, відданий на поталу зла. Він або взагалі позбавлений опіки Бога, або, – в найкращому разі, - будучи землею маніхейських поєдинків, вимагає постійних екзорцизмів, що виганяють диявола та змивають гріх.

Така метафізика краю дозволяла помістити у ньому особливу людину і поставити ті питання, котрі були нечіткими або ж неможливими щодо іншого образу світу. Якщо він має сенс, піклується ним Провидіння, історія людства й окремої людини є цілісною, якщо існує вища духовна реальність, а релігія пом’якшує душевні сумніви життя, то не можна зрозуміти «до кінця» певні проблеми. Насамперед такі, як почуття марноти життя і смерті, як переконання про тлінність будь-якого існування, як болісне відчуття повсюдного розкладу, що робить марною будь-яку форму розради. Україна – як край, що, в уявленні романтиків, лежить на метафізичній межі, куди не сягає благодать Божа, – дозволяє забути про релігійну втіху та досліджувати морок людської душі та морок світу: тіло та його хтивість, складність людського духу та його парадокси, зло та жорстокість,