Олена Бачинська - Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Уже з XIV ст. особливо укріпилися кілька знатних родів, потім до них приєдналися ще кілька. Найважливішими з них були Ширіни, Барини, Аргини, Кипчакські, Яшлавські (Сулєшеви), Седжеути, Мансури, Бейліки. Уділи цих кланів були практично самостійними володіннями, які мали власну адміністрацію, суд і військо. Найбільш сильними і заможними були Ширінські беї, володіння яких простягалися від Перекопу до Азовського моря. Мансури володіли євпаторійськими степами, Аргини — землями навколо Судака і Кафи, а беї Яшлавські — регіоном між Кирк-Єр (Чуфут-Кале) і річкою Альма. Вплив цих чотирьох родів був настільки значним, що окремі сучасні дослідники вважають за можливе говорити по розподіл влади на півострові між ними та керівною династією Гераїв. Саме з цих головних родів Криму походили так звані карачі — головні радники хана.

Наступну сходинку після беїв посідали мурзи — татарські дворяни, які отримували в пожалування від беїв землі та різноманітні привілеї. Внаслідок цього мурзи підкорялися не напряму кримським ханам, а лише опосередковано — через підлеглих йому беїв. Оскільки ж беї володіли своїми бейліками не на підставі пожалування від хана за службу, а на правах традиційної родової власності, то вони залежали від хана лише номінально і отримання ними ярликів — жалуваних грамот — свідчило не про надання їм певних прав, пільг чи привілеїв, а лише констатувало факт їхньої наявності.

За таких умов, якщо бея або групу беїв влаштовувала політика хана, — вони підтримували його, якщо ж ханське рішення їм не подобалося, то вони вважали за можливе або пасивно саботувати його виконання або ж навіть активно йому протидіяти. Не задоволені ханською політикою беї зазвичай збиралися біля підніжжя Ак-Кайя (Білої скелі) — гори поблизу Карасубазара для проведення наради і військового огляду. Цим вони демонстрували ханові свою рішучість і готовність битися з ним, якщо він не відступить чи не буде знайдено прийнятне для обох сторін розв’язання конфлікту.

Доходило до відкритого протистояння ханській владі і владі беїв. Так сталося у першій половині XVIII ст., коли між Гераями і кримською знаттю точилася відкрита кривава боротьба. Ширінський бей Джан-Тимур-мурза послідовно позбавляв влади одного хана за іншим, аж до того моменту, поки Менглі Герай (1724—1730 рр.) не зміг отримати від духовенства фетву — юридичну постанову на підставі норм шаріату, — що дозволяла йому винищити усіх бунтівників, і придушив ворохобних Ширінів.

Бажаючи обмежити всевладдя чотирьох найважливіших знатних родів Криму — Ширінів, Баринів, Аргинів і Кипчаків, — хан Сахіб Герай (1532—1551 рр.) додав до них п’ятий рід — Седжеут, дорівнявши його до попередніх в усіх правах і привілеях. Цей же хан вивищив рід Мансурів. Все це було скеровано на обмеження всевладдя давніх бейських родів, яким володар протиставляв нову знать, зобов’язану йому своїм становищем і володіннями. Джерела також приписують Сахібові Гераю створення ще однієї незалежної від знаті опори ханського престолу — військового контингенту капи-кулу, який дещо нагадує турецьких яничар. Хан наказав комплектувати цю гвардію з військовополонених рабів, передусім черкесів. Зрештою капи-кулу почали відігравати самостійну важливу роль при ханському дворі, відтіснивши від державних справ знатні татарські фамілії.

Майже у той самий час з’явилася посада капи-агаси або баш-аги, чи головного аги, яку можна порівняти з посадою візира в Османській імперії. Запровадив її відомий своїми реформами хан Газі Герай (1588—1608 рр.). Цей головний або ханський ага був довіреною особою хана, близьким до правителя адміністратором з широкими повноваженнями, у руках якого було сконцентровано усю повноту виконавчої влади.

Опорою ханської влади були також так звані сеймени — вояки-найманці, які отримували жалування з султанської скарбниці. На відміну від них, основне татарське військо було звичайним ополченням, яке жодної платні не отримувало. Потужною опорою ханської влади був також і корпус з п’ятисот так званих тюфенджі — стрільців із рушниць. На їхнє утримання з підданих хана щорічно стягували дванадцять тисяч баранів, а також значні грошові кошти. Ця придворна гвардія мала захищати хана у випадку внутрішніх заворушень, особливо від змов впливових беїв і мурз, які мали власні збройні загони.

Важливим чиновником державного апарату Кримського ханату був op-бей або, пізніше, каймакам, намісник Ор-Капу — укріплень Перекопу. Він очолював прикордонну службу ханату, відповідаючи за обороноздатність Перекопської фортеці, охорону кордонів і загальний нагляд за ногайськими ордами за межами Криму. Найчастіше каймакамами були або представники владного роду Гераїв, або вихідці з беїв Ширінських.

Наприкінці XVII ст. з’явилися також посади сераскерів — ханських намісників в окремих ордах, що кочували за межами Кримського півострова, але підпорядковувалися кримському хану. Це засвідчувало більш тісну інтеграцію кочових причорноморських ногайських орд до державної системи Кримського ханату. Утім, сераскери були свавільними і самостійними у своїх діях, мало підкоряючись ханській волі.

Основою ж піраміди державного управління, безпосередніми виконавцями волі хана і дивану були численні рядові чиновники, — аги — яких нараховувалося понад 150. Вони були послами, перекладачами, митниками, податківцями, виконували різноманітні доручення вищих посадовців чи самого хана.

Нарешті, на окрему згадку заслуговує мусульманська релігійна громада, яка була важливим політичним та соціальним організмом Кримського ханату. Чільне місце в ієрархії мусульманського духовенства посідали муфтії, головним з яких був верховний муфтій, що мешкав у Бахчисараї. Незважаючи на те, що на півострові були представлені муфтії усіх чотирьох найважливіших суннітських правових шкіл, верховним серед них вважався муфтій ханіфітський. Він міг тлумачити закони, мав право видавати фетву — обґрунтування рішень зі спірних духовних чи юридичних питань. Муфтій мав також право усувати з посади рядових суддів-кадіїв, якщо ті, на його думку, судили неправильно. Постійно проживаючи у Бахчисараї, він розпоряджався значними земельними наділами, що належали до земель духовенства, і вакуфними землями, з яких отримував значні грошові надходження.

Наступним в ієрархії стояв кадіаскер (військовий суддя) і кадії — регіональні судді округів-кадиликів, яких у ханаті спочатку було 24, а згодом стало 48. Судили вони за правом шаріату, заснованому на приписах Корану, згідно з яким злочини і гріхи не розрізнялися, чим і пояснюється релігійна природа судових розглядів. Через це злочинами вважали, наприклад, не лише крадіжку чи убивство, але й подружню зраду чи порушення клятви. Покарання при цьому могли бути вельми суворими. Обирали кадіїв з улемів, які були читцями Корану, знавцями законів, богословами, проповідниками і мудрецями. Серед вірян вони послуговувалися величезним авторитетом. Далі йшли мудерріси, які відповідали за організацію навчання у мусульманських школах, і мухтасіби, які наглядали за дотриманням законів шаріату в окремих мусульманських громадах, а також за правильністю мір, ваг і цін на товари на