Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

й випустила ліхтар. А коли підняла його й поглянула ще раз, ця тварюка вже зникла...

— Моторошна історія, — зауважив Локвуд. — Зрозуміло, що то була Нещадна Красуня. Ти розгледіла її обличчя?

— Ні, — відповіла Голлі. — І дуже рада, що не розгледіла. Крізь волосся нічого не було видно.

Джордж бігає повільніше за нас із Локвудом. Тому він підійшов до нас тільки зараз, поблискуючи скельцями своїх окулярів.

— Здається, вона випробовує нашу витримку, — сказав він, вислухавши нас. — Спочатку кривава труна, яку бачила Люсі, потім...

Він не скінчив. Ми аж підскочили на місці від нового вереску, принизливішого й гучнішого, ніж у Голлі. Ми зрозуміли, що то Кіпс. Ми ще не вирішили, куди нам бігти, коли двері за лаштунки зненацька відчинились — і Кіпс з’явився перед нами. Пригальмувавши, він зірвав з носа окуляри й вигукнув, показуючи в той бік, звідки вломився до нас:

— Там! Там! В акваріумі! Бачите її? Бідолашна утоплена дівчина!

Ми побігли до дверей і визирнули.

— Немає тут ніякого акваріума, Квіле, — мовив Локвуд. — Коридор порожній.

— Знаю, — схвильовано видихнув Кіпс. — Звичайно. Я почув крик Голлі, помчав сюди, а коли завернув за ріг, то побачив це... Величезний акваріум, а в ньому труп дівчини! Голова під водою, руки й ноги висять, волосся коливається, наче водорості...

— Годі вже поезії, — нетерпляче кивнув Локвуд. — Вона вискочила й накинулась на тебе?

— Ні, аж ніяк... Вона була біла й нерухома. Мертва! Зовсім мертва, їй-право!

— Здається, вона показала тобі свій номер «Полонена русалка», — пояснив Джордж, перевальцем повертаючись на сцену. Наші Таланти мовчали, не помічаючи жодних слідів потойбічної сутності. Привид зник. — Голлі, виходить, дісталася «Дочка ката», а Люсі, як ми вже знаємо, — «Помста султана». Нещадна Красуня похвалилась перед нами всім своїм репертуаром.

— То вона показує нам свої найвідоміші фокуси? — перепитав Локвуд. — Видовища, правду кажучи, досить огидні, хоч і вдавані. Ні, навіть не так — це відлуння колишніх видовищ. Привид жартує з нашою свідомістю. Питання ось у чім: що нам робити далі?

Я позирнула в бік крісел партеру, занурених у пітьму, а тоді знову поглянула на Локвуда:

— А ви з Джорджем що-небудь бачили?

— Ні.

— То ви єдині, хто досі нічого не бачив?

Він стенув плечима:

— Може, ми просто стійкіші до таких речей.

— І взагалі це нічого не змінює, — підхопив Джордж. — Ми досі тупцяємо на місці, а нам треба знайти Джерело, щоб зрозуміти, яким чином ця тварюка повернулася до нашого світу.

— Питання не в тому, «яким чином», — заперечив Локвуд, оглядаючи залу примруженими очима. — Питання — «навіщо»... Задля чого?

— Привид Нещадної Красуні — злий дух, — нагадала я. — Він прийшов сюди вбивати. Навіщо ж іще?

— Так, так, але я думаю не лише про привида... — хтозна, про що тоді міркував Локвуд, однак ці роздуми хутко повернули його до дійсності. — Гаразд, шукаймо далі в театрі. Поки що її Прояви були надто швидкоплинні. Рано чи пізно вона затримається на такий час, що ми встигнемо зреагувати. Отоді ми з нею і впораємось. Питання є?

Питань не було ні в кого. Ми поділили на всіх плитку шоколаду, запили її чаєм з термосів і знову розійшлися по місцях.

* * *

Години минали, зливаючись одна з одною. Надворі панувала темрява, а всередині театр заливало м’яке золотисте світло ламп. Привид немовби вичерпав свої сили за три останні Прояви. Я залишила партер і вирушила далі коридорами театру «Палас», застеленими червоними доріжками. Часом, коли я піднімалась довгими сходами, мені здавалось, ніби хтось дивиться мені вслід. Та щоразу, коли я зупинялась і озиралась, за моєю спиною не було нічого, крім електричних свічок, що горіли в позолочених світильниках, і усміхнених облич на старих афішах, розвішених по стінах.

Раз по раз я здалеку бачила своїх друзів. Ось Локвуд міряє сцену своїми широкими кроками. Ось Голлі робить виміри на горішньому ярусі, під самісінькою стелею. Спочатку ми намагались триматись якнайближче одне від одного, та що менше часу залишалося до світанку і не відбувалося жодних подій, то далі ми розходилися. Я почала трохи заспокоюватись. Навіть спогади про огидні видовища на початку нашого розслідування майже зникли з моєї пам’яті.

Ось так ми з черепом — уже вдруге чи втретє — опинились у «Кімнаті чудес Тафнела». То був темний вузький коридор, уздовж якого з обох боків у скляних вітринах стояли яскраво розмальовані механічні ляльки. Деякі були досить прості: ведмеді, клоуни, карикатурні полісмени, що за монетку крутили головою чи танцювали. Були й складніші автомати, спроможні за ту саму монетку розіграти якусь трагедію з минулого, скажімо, відтворити Велику лондонську пожежу XVII століття.

У «Кімнаті чудес» я насамперед виміряла температуру повітря й застосувала свої психологічні Таланти. Усе, як і в попередніх кімнатах, було гаразд. Роздивляючись на яскраві автомати, я мимоволі занурилась у спогади.

— Точнісінько як на нашому сільському ярмарку, — сказала я до самої себе. — Пам’ятаю, як я була маленька, й моя сестра Мері дала мені монетку, щоб я завела одну з таких ляльок...

— Я й не знав, що в тебе є сестра, — обізвався череп.

— Аж шестеро, — відповіла я, не наголошуючи на тому, що вже кілька років не бачилася з ними, й тільки Мері ще часом надсилає мені листи з далекої півночі Англії. Подумавши про це, я відчула тупий біль у серці й вирішила затамувати його, змінивши тему. — Овва, ти тільки поглянь...

Трохи далі, біля виходу, стояла велика скляна скриня, а в ній ховалась найскладніша іграшка з усієї виставки. То була циганська кибитка, з випуклою покрівлею та великими дерев’яними колесами, яскраво пофарбована в червоний і золотистий колір. Кибитка стояла на штучній траві, а ззаду видніли густий темний ліс і повний місяць у небі. У дверях кибитки було віконце з тюлевою завіскою, за якою бовваніла темна людська постать. Над скляною скринею висіла табличка з написом: «ВІЩУВАННЯ ДОЛІ ЛИШЕ ЗА ОДИН ФУНТ». Збоку на скрині виблискувала посріблена пластинка з щілиною для монет, а під нею — лоток.

Я поглянула на скриню. У мене в кишені саме була фунтова монетка.

— Ну-бо, — підбадьорив мене череп. — Тобі ж хочеться! Що з того шкоди — дізнатись про власну долю?

— Це