Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

ми відшукали холодну пляму — якраз на тому місці, де я чула примарний давній гомін глядацької зали. Пляма була на чотири градуси холодніша за повітря в партері. Локвуд наказав оточити пляму колом із залізних ланцюгів, а всередину кола покласти каністри з магнієм та соляні бомби. До того ж ми старанно перевірили коридор біля гримерних та запилюжений підвал, захаращений вішаками з одягом та поламаною бутафорією. Нових холодних плям ми не знайшли, одначе про всяк випадок порозкладали залізні кола і в коридорі, і в підвалі.

Нарешті настав час розпочинати полювання.

Хтось із вас, мабуть, подумав, що в пошуках Спектра, який блукав величезною будівлею театру, всі співробітники агенції «Локвуд і К°» щосили намагались триматися купи. Аж ніяк! Ми поволі розійшлися глядацькою залою, не випускаючи одне одного з очей і водночас маючи змогу вільно, без перешкод, користуватися своїм Талантом. Ризикова тактика, еге ж? Як на мене, звичайна, коли треба невеликими силами обшукати великий простір, не знаючи точного місця зникнення привида. Зараз ми не тільки шукали Гостя, а й ловили його на принаду з самих себе. План був простий: виманити Спектра, вдаючи із себе легку здобич. Діяти таким чином зазвичай набагато краще, ніж кілька годин поспіль сидіти всім укупі й простісінько чекати на Гостя.

Я залишилась у партері й поволі просувалась від сцени до того місця, де мені примарилася скривавлена труна. Голлі тим часом перебувала на сцені, Кіпс — десь за лаштунками, Джордж із Локвудом — у задньому ряді крісел по краях партеру. Ми були ще досить близько одне від одного, аж тут мені закортіло дещо розширити нашу компанію, незважаючи на те, яким нав’язливим може виявитись наш новий співрозмовник. Я розшморгнула рюкзак, крутнула важіль на кришці склянки з черепом, і в моїх вухах уперше після сніданку зашурхотів знайомий потойбічний голос:

— Оце, виходить, по-дружньому?! Запроторити мене на стільки годин до рюкзака! Хочеш мене протримати тут до самісінького кінця? Ось Локвудові ти не наважишся закоркувати рота, щоб він замовк. Чи Голлі запхати капцем пельку. А шкода! Я добре заплатив би тобі, щоб помилуватись таким видовищем.

— Вони, на відміну від тебе, не верзуть дурниць, — буркнула я у відповідь. — А тобі лише на користь тихенько посидіти й поміркувати. Скажи-но, тобі вже вдалося розплутати таємницю Маріси?

— Ні! За цим посрібленим склом я тільки й міг, що підслуховувати ваші балачки, — зелене сяйво черепа спалахнуло яскравіше. — Де вже мені було до Маріси! Ну, гаразд. Як я розумію, ваше розслідування триває саме зараз. Розкажи-но мені, що я проґавив?

Я стисло переказала наші останні пригоди, тим часом шукаючи далі сліди потойбічної активності. Усе було тихо, хіба що під балконом температура виявилась трохи нижчою, до чого міг спричинити, між іншим, і звичайнісінький протяг.

Череп зацікавлено вислухав мою розповідь, а тоді пробурмотів:

— Виходить, цей привид досі дужий, хоч і вештався ціле століття невідомо де... Цікаво! Чого це він розвоювався?

— Багато привидів активізуються з невідомої причини, — зауважила я.

— Атож, атож. Цей Тафнел... Популярний, мабуть, чолов'яга? Всім подобається?

Я не могла собі уявити, щоб Тафнел хоч комусь міг подобатись.

— Трейсі він принаймні не до вподоби, — відповіла я.

Обличчя в склянці замислено зморщилось:

— А може, це Трейсі мститься Тафнелу? Бо їй уже набридли ці багатолітні причіпки? Вона відшукала десь Джерело й принесла його до театру, сподіваючись, що привид вискочить, накинеться на її хазяїна й душитиме його так, що тому аж очі рогом стануть... Що, ні? Я не переконав тебе?

— Не дуже, — відповіла я. — Не всі такі мстиві, як ти. Переходьмо краще до діла. Десь тут, у театрі, Нещадна Красуня. Ти відчуваєш, де вона?

Череп на кілька хвилин замовк, проте я розуміла, що він ретельно перевіряє навколишній простір.

— Люта баба, — промовив він нарешті. — Я відчуваю, як вона перелітає в темряві з місця на місце. Страшенно сердита, але квола... Розуміє, що вона квола, й це ще дужче її сердить. Вона заздрить живим, їхній життєвій сили..

— І коли вона когось ловить, то висмоктує з нього життєву силу? — перепитала я.

— Певним чином... Вона хоче відновитись, почати жити спочатку. Тільки з цього нічого не вийде, бо вона мертва, ще й геть уся в дірках... — череп тихенько зареготав. — Як тобі краще це пояснити... Якщо ти й висотаєш із живого життєву силу, вона виллється в тебе з іншого боку. Ні, на короткий час це тебе підбадьорить, та мерців життєва сила не насичує. Жодної калорії й даремно змарнований час...

— Тьху, яка гидота! А сам ти вбивав людей заради життєвої сили?

— Хіба що двох-трьох... О-о! Ти відчуваєш?

— Ні. Що саме?

— Вона зробила свій хід!

У моїх грудях тьохнуло серце. Та ще й дратувала ця зловтішна нотка в голосі черепа.

— Не розумію...

— Спокійно, спокійно! Зачекай-но... Ось! Нарешті!

Тишу глядацької зали розітнув шалений вереск. Він лунав звідкілясь із-за лаштунків. Я помчала до сцени, гарячково міркуючи, хто це кричав. Голлі? Кіпс? Обох їх мені не було видно. З іншого боку зали мчав Локвуд — довге чорне пальто лопотіло за його спиною, наче крила. Ми водночас вискочили на сцену й побігли за червоні завіси лаштунків. Там панувала темрява, стіни були пофарбовані в чорний колір, а по кутках громадився реквізит. Над нашими головами з металевих блоків звисали, наче втомлені змії, линви. А ще тут, у затінку, стояла Голлі, пильно придивляючись до мороку й стискаючи в руці рапіру. Коли вона обернулась до нас, ми побачили, яка вона бліда.

— Усе гаразд, — мовила Голлі, коли ми з Локвудом стали обабіч неї. — Вона вже пішла.

— Що трапилось? — я посвітила ліхтарем угору, проте там не було нічого, крім линв, павутиння та порошинок, що плавали в повітрі.

— Я почула в себе над головою чийсь регіт, — пояснила Голлі, прикусивши губу. — А тоді поглянула вгору... і подумала, що це свинцеве грузило — з тих, які чіпляють до линв, щоб легше було піднімати декорації. Тільки ця штука була довша, тонша й світліша за грузило. Я посвітила туди ліхтарем і... побачила, що там висить жінка. Вона була підвішена за шию й крутилась у повітрі. На ній була легенька сукня, а з-під сукні стриміли ноги — білі й тонкі, мов свічки... Я з переляку зойкнула