О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

На початку літа несподівано спалахнула революція, передбачена начальником митниці. Вона давно вже тліла під попелом. При першому сигналі тривоги адмірал флоту відплив на всіх парусах з Кораліо, взявши курс на великий порт сусідньої республіки, де проміняв нашвидку зібрані фрукти на патрони для п’яти гвинтівок системи Мартіні — єдиної артилерії, якою міг похвалитися флот. Потім адмірал знов побіг на телеграф. Лежачи у своєму улюбленому кутку, вже сильно обшарпаний, з дивовижною шаблею поміж своїх червоних холош, він знову став очікувати на телеграму — ту телеграму, яка так довго не приходила й мала тепер прийти неодмінно!

— Ще немає, Señor el Almsrante,— казав йому телеграфіст.

При цій відповіді адмірал, гримнувши шаблею, знов опускався на своє місце й ждав, поки зацокає апарат.

— Прийде, — казав він з непохитною впевненістю. — Я адмірал!

IX. Надзвичайний прапор

Повстання очолив дон Сабас Пласідо, цей Гектор[97]і вчений фіванець південних республік. Мандрівник, солдат, поет, науковець, державний діяч і тонкий знавець мистецтва — що цікавого міг він знайти для себе у дріб’язкових справах своєї батьківщини?

— Оця політична інтрига, — сказав один із найближчих його друзів, — каприз Пласідо. Революція для нього — те саме, що новий темп у музиці, нова бацила в повітрі, новий аромат, нова рима, чи то нова вибухова речовина. Він витисне з революції всі можливі гострі почування, а за тиждень забуде про неї й знову пуститься на своїй бригантині по всіх океанах, аби поповнити якою-небудь рідкістю свої й без того всесвітньовідомі колекції. Колекції чого? Рог Dios! Та всього, чого хочете, починаючи від поштових марок і кінчаючи доісторичними кам’яними ідолами.

Проте, як на звичайного естета-дилетанта, Пласідо зняв надто велику бучу. Анчурійці обожнювали його. Вони були зачаровані його блискучими здібностями, і їм було приємно, що така визначна людина не погребувала справами такої маленької країни, як власна батьківщина. У столиці швидко відгукнулись на заклик його поплічників, хоч армія (всупереч домовленості) зберегла вірність урядові. У прибережних містах теж почалися жваві сутички. Ширилися чутки, ніби революціонерів підтримує фруктова компанія “Везувій”, сила, яка завжди дивилась на Анчурію з докірливою усмішкою й сварилась пальцем, щоб та не пустувала й була хорошою дівчинкою. Відомо, що два пароплави компанії виділено для перевозки повсталих військ.

В Кораліо поки що було спокійно. Там оголосили воєнний стан, і революційні дріжджі на деякий час опинились під покришкою. І раптом пройшла чутка, що революціонери всюди зазнають поразки. У столиці військо президента тріумфувало; переказували, ніби ватажки повстання змушені тікати й що за ними послано погоню.

У невеличкій телеграфній конторі в Кораліо завжди юрмились чиновники та вірнопіддані жителі міста, очікуючи вістей із столиці. Одного ранку апарат нарешті зацокав, і незабаром телеграфіст голосно вигукнув:

— Телеграма для el Almirante, дона сеньйора Феліпе Каррера!

Почулося швидке шарудіння, загриміли бляшані піхви; адмірал скочив із свого звичайного місця й кинувся через усю кімнату до телеграфіста.

Йому дали телеграму. Він почав читати її повільно, по складах. То був перший офіційний наказ на його ім’я. Там стояло:

“Негайно вирушайте на своєму судні до гирла Ріо-Руїс. Перевезіть м’ясо та інші припаси для солдатських казарм в Альфорані.

Генерал Мартінес”

Не дуже воно почесне, це перше доручення батьківщини! Але батьківщина таки звернулась до нього, й серце адмірала забилось од радощів. Він підтяг пояс із шаблею ще на одну дірочку, розбуркав сонну команду, й за чверть години “El Nacional” уже мчав понад узбережжям під свіжим вітром з океану.

Ріо-Руїс — невеличка річка, яка впадає в море за десять миль від Кораліо. Ця частина берега дика й безлюдна. Прудко збігає холодна, кипуча Ріо-Руїс міжгір’ям Кордільєр, на низині втихомирюється, широко розливається серед наносного багнища й повільно стікає в море.

За дві години “El Nacional” увійшов у гирло Ріо-Руїс. На берегах грізно шикувались величезні дерева. Буйні тропічні зарості густо вкривали землю й поринали в коричнювато-жовту воду. Тихо зайшов туди шлюп, і його зустріла там ще глибша безмовність. Яскріючи зеленню, охрою, пишною червінню квітів, гирло Ріо-Руїс спочивало в холодку без руху, без шуму; чути було тільки, як вода, ринучи до моря, дзюркотіла біля носа адміральського корабля. Чи можна вирвати м’ясо або інші припаси у цієї безлюдної пустелі?

Адмірал вирішив кинути якір, і ледве загримів ланцюг, як увесь ліс одразу сповнився лунким галасом. Гирло Ріо-Руїс проснулось від ранкової дрімоти. Папуги та павіани заверещали й загавкали серед гілля; все засвистіло, засичало, загуло — тваринне життя прокинулось; промайнуло щось темно-синє — то сполоханий тапір продирався крізь ліани.

Військовий флот за наказом адмірала простояв у гирлі річки кілька довгих годин. Команда зготувала обід: юшку з акулячих плавців, банани, варені краби та кисле вино. Адмірал пильно розглядав у трифутовий телескоп непроникні хащі ярдів за п’ятдесят від себе.

Сонце вже було на заході, коли в лісі, з лівого боку, почулось розкотисте “Ал-ло-о!” З судна відповіли, і три чоловіки, верхи на мулах, продерлись крізь тропічні нетрі й зупинились ярдів за десять від берега. Там вони злізли з мулів, і один із них розстебнув пояс і став так люто бити піхвами своєї шпаги всіх мулів одного по одному, що вони вибриком кинулись назад у хащі.

Не вірилося, щоб ці чудні люди привезли з собою м’ясо та інші припаси. Один — огрядний, енергійний — відразу привертав до себе увагу. Чистий іспанський тип — темне кучеряве волосся, де-не-де посріблене сивиною, блакитні іскристі очі — справжній caballero grande[98]. Двоє інших — невисокі, смагляволиці, у білих військових мундирах, у високих ботфортах і при шаблях. Одяг у всіх був мокрий, заболочений, подертий. Мабуть, якась лиха пригода погнала їх diable a quatre[99]через джунглі, болота, річки.

— O-re! Señor Almirante! — вигукнув огрядний чоловік.— Пришліть сюди човен!

Човен спустили; Феліпе з одним карібом сів за весла й пристав до лівого берега.

Огрядний стояв біля самої води по пояс у переплутаних ліанах. Коли він побачив опудало, що сиділо на кормі, рухливе обличчя його засвітилося живою цікавістю.

Місяці безкорисливої, невдячної служби потьмарили пишну зовнішність адмірала. Червоні штани були пошарпані, в латках. Блискучі гудзики на мундирі поріділи, жовта нашивка майже скрізь облізла. Козирок на кашкеті поламався й нависав на очі. Ноги адмірала були босі.

— Дорогий адмірале! — крикнув огрядний, і голос його прозвучав, як мисливський ріг.— Я