О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

готовий цілувати вам руки! Я знав, що на вас можна покластись. Отже, ви одержали нашу телеграму... від генерала Мартінеса. Будь ласка, ближче, ближче сюди, дорогий адмірале! Серед цих непевних чортових ліан із нами може ще все статись.

Феліпе флегматично дивився на нього.

— “М’ясо та інші припаси для казарм в Альфорані”,— процитував він.

— Різники не винні, мій адмірале, що м’ясо для вас досі не готове. Але ви приїхали вчасно — худоба буде врятована! Швидше забирайте нас на корабель, сеньйоре. Спочатку ви, Caballeros, a priesa![100] А потім приїдете по мене. Човен занадто малий.

Човен перевіз двох офіцерів на шлюп і знов повернувся, щоб узяти огрядного.

— А чи є у вас, любий адмірале, така абищиця, як їжа? — гукнув він, опинившись на судні. — А може, знайдеться й кава? “М’ясо та інші припаси!” Nombre de Dios[101]. Іще б трохи — й нам довелося б з’їсти одного з тих мулів, з якими ви, полковнику Рафаель, так ніжно розпрощались піхвами вашої шпаги. Дайте ж нам чого-небудь попоїсти! А потім вирушимо... до Альфоранських казарм. Згода?

Каріби приготували їжу, й три пасажири “El Nacional” заходилися коло неї з радістю дуже голодних людей. Надвечір вітер, як завжди в цих місцевостях, перемінився й подув з гір; повіяло прохолодою, стоячою водою, гнилими лісовими багнищами, де вода збиралась із усієї низини. Тільки підняли грот і він напнувся од вітру, як із прибережних нетрів почулись вигуки й наростаючий галас.

— Це різники, дорогий адмірале,— сказав, усміхаючись, огрядний. — Але вони спізнились, різати вже нема кого.

Адмірал не розмовляв, тільки віддавав накази матросам. Підняли клівер і марсель, і шлюп незабаром вибрався з гирла. Огрядний та його супутники влаштувались на голій палубі з найбільшим можливим у їхньому становищі комфортом. Видимо, досі вони думали тільки про те, як би відчалити під небезпечного берега; тепер, коли загроза зменшилась, вони могли дозволити собі подумати про дальші рятівні заходи. Побачивши, що судно повернуло й попливло понад берегом, вони заспокоїлись, цілком задоволені курсом, якого тримався адмірал.

Огрядний спокійно сидів на палубі, уважно розглядаючи своїми жвавими блакитними очима командуючого флотом. Він намагався розгадати цього похмурого, чудного юнака, що збивав його з пантелику своєю непроникною байдужістю. Така; вже була вдача у цього пасажира: сам ще не врятувався від небезпеки, його от-от могли схопити, тільки що пережив біль поразки й розгрому, і все ж, незважаючи ні на що, він уже повний цікавості до нового, невідомого явища. Та й хто, крім нього, міг придумати такий одчайдушний, божевільний план: послати телеграму цьому нещасному, пришелепуватому fanatico[102], що плаває тут у сміховинному мундирі, з кумедним титулом адмірала? Його товариші зовсім розгубились; утекти, здавалось, було неможливо. Вони називали безумним і ризикованим його задум. Але задум той здійснився, й тепер їхній привідця почував себе задоволеним.

Короткі тропічні сутінки швидко перейшли у перлову осяйність місячної ночі. Праворуч, на темному тлі узбережжя, з’явились вогні Кораліо. Адмірал мовчки стояв біля румпеля. Каріби зі шкотами в руках, як чорні пантери, безшумно перебігали з місця на місце, виконуючи його короткі накази. Три пасажири пильно вдивлялись у темне море, й коли нарешті перед ними виник силует пароплава з одсвіченими глибоко в морі вогнями, що стояв за милю від берега, вони збились до купи й завели жваву розмову. Шлюп ішов швидко, тримаючи курс поміж берегом та пароплавом.

Огрядний раптом відокремився від своїх супутників і підійшов до опудала біля стерна.

— Мій дорогий адмірале, — сказав він, — наш уряд виявив надзвичайну недбайливість. Мені соромно, що він досі не звернув уваги на вашу віддану службу й не створив для вас належних умов. Це непрощенна помилка. Ви одержите судно, мундир і команду, гідні вашої відданості. Але зараз, дорогий адмірале, є ще одне діло до вас. Бачите отой пароплав? Це “Salvador”[103]. Мені й моїм друзям треба потрапити на нього. Ми виконуємо наказ уряду. Будьте ласкаві відповідно змінити ваш курс.

Адмірал нічого не відповів, тільки різко скомандував щось і взяв курс на місто. “El Nacional” накренився й стрілою полетів до берега.

— Зробіть мені таку ласку, — сказав огрядний з деяким нетерпінням, — і підтвердіть принаймні, що ви чуєте мої слова.

Може, цей хлопець позбавлений не тільки розуму, але й слуху?

У адмірала вирвався різкий, хрипкий сміх, і він заговорив.

— Тебе поставлять обличчям до стінки й розстріляють, — мовив він. — Так убивають зрадників. Я зразу пізнав тебе, ледве ти ступив у човен. Я бачив твій портрет у книжці. Ти Сабас Пласідо, зрадник батьківщини. Обличчям до стінки! Так ти помреш. Я адмірал — і я тебе віддам їм до рук. Обличчям до стінки! Так!

Дон Сабас обернувся до своїх товаришів і з гучним сміхом помахав рукою.

— Вам, caballeros, я розповідав історію засідання, коли ми підписали той... О, такий смішний документ! Воістину жарт наш обернувся проти нас самих. Погляньте на це страховисько Франкенштейна[104], що його ми самі створили!

Дон Сабас кинув оком на берег. Вогні Кораліо наближались. Вже видно було прибережний пісок, склади коньяку — Bodega Nacional, довгу, низьку казарму, повну солдатів, а далі, за всім тим — осяяну місяцем високу глиняну стіну. Він не раз бачив, як людей ставили обличчям до тієї стіни й розстрілювали. Він знову звернувся до химерної постаті біля стерна.

— Правда,— сказав він, — я хочу втекти звідси. Але запевняю вас, мене це дуже мало хвилює. Сабаса Пласідо приймуть з розкритими обіймами при всякому дворі, у всякому таборі. Vaya[105]. Що робити такій людині, як я, у цій кротячій норі, у цій свинячій республіці? Я paisano[106] всіх країн. У Римі, Лондоні, Парижі, Відні — скрізь мені скажуть: вітаємо вас із поверненням, доне Сабас! Ну ти, tonto[107], павіан, адмірал, чи як ти себе величаєш, повертай свій човен! Одвези нас на пароплав — і ось маєш: тут п’ятсот песо грішми Estados Unidos[108] — це більше, ніж твій брехливий уряд виплатить тобі за двадцять років.

Дон Сабас хотів був утиснути в руку юнакові товстий гаманець. Адмірал не звернув уваги ні на його слова, ні на його руки. Він був наче прип’ятий до стерна й спрямовував шлюп просто на берег. На бездумному обличчі адмірала з’явилося щось ясне, майже розумне, ніби він відчув себе героєм, і це дуже