Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

Коли дочка переключилася на науку, її мати зітхнула з полегшенням. Як і професура Університету святого Володимира, коли панні Айвс — чи не єдиній жінці того року — був присуджений ступінь доктора медичних наук у галузі нервових хвороб. Наступні роки Василина примудрялася працювати водночас у кількох клініках. У психічній санаторії Липинського на Столипінській лікувала заможних матрон від істерії, безкоштовно консультувала людиноподібних в Олександрівській, встигала навідатися в лікарню для нервових душевнохворих на Пріорку та влаштувала нелегальний кабінет на Кирилівських горах.

Нарешті місто здалося, і Василину Айвс визнали головним спеціалістом з душевних хвороб людиноподібних і надали право вести приватну практику. Принаймні про все це гордо повідомлялося на вхідній табличці.

Кабінет панни Айвс цілковито у дусі будинку дихав похмурою елегантністю. Обабіч входу стояло кілька розпухлих від книжок стелажів. По центру розміщувалася кушетка для відвідувача і декілька модерних крісел з різьбленими грифонами на бильцях. На секретері біля вікна причаївся телефон. Господарями кімнати, понад сумнів, був великий дубовий стіл під зеленим сукном і брунатна кахляна піч, що підпирала стелю позаду нього.

Василина Айвс зустріла Тюрина добре натренованою позою: міцно зчепленими пальцями і суворим поглядом спідлоба.

— Ви, мабуть, знаєте, що я беруся працювати тільки з тими, хто мене зацікавлює, — випалила жінка, ще не встиг Тюрин сказати бодай слово. — Тож прошу, пане відживлений, коротко, ясно і по суті: чому ваш невроз вартий моєї уваги?

Зачарований блиском величезних зелених очей, Тюрин не зразу знайшовся, що відповісти.

— Я, власне, з поліції…

— Небезпечна професія тільки погіршує нервові стани, — зітхнула панна Айвс. — І — так, я про вас чула. Ще донедавна ви були людиною. Сищиком у столиці. Приїхали сюди щось розслідувати і стали жертвою власного помічника-вовкулаки. Іноді вони як діти.

Олександр Петрович не зрозумів, помічники чи вовкулаки.

— І тепер ці нові відчуття. Напівмертве тіло. Синя шкіра, запах тліну і необхідність проходити неприємні процедури ревіталізації. Доктор Гальванеску в захваті від ваших змін, — пояснила свою обізнаність жінка.

— Панно Айвс, — перебив Тюрин. Йому стало ніяково від того, що гарна жінка перераховує проблеми з його тілом. — Я прийшов говорити не про себе. Я займаюся серією вбивств людських жінок.

Василина обернула до нього зацікавлене обличчя.

З мовчазної згоди господині Тюрин усівся в одне з крісел і коротко розповів про справу.

— Ось тому я і схиляюся до думки, що це перелесник, — завершив він свої припущення.

— Ви абсолютно праві. Я ще такого не зустрічала, але цілком, цілком може бути. Слід очікувати на нові вбивства, — Василина гордо відкинула голову, а Тюрин уп’явся очима у маленьку западинку між ключицями.

— Ви кажете, він випалював їм очі, й усюди розбиті дзеркала?

— Так, в усіх кімнатах, де знаходили жертв, були розбиті дзеркала, — Тюрина приємно здивувало, як просто і без манірного страху Айвс питає про жахливі подробиці.

— Він собі не подобається, — впевнено оголосила докторка. — І заперечує своє єство. А сучасна наука стверджує, що це дуже невдячна справа і шлях до всіляких перверзій.

Василина Айвс рвучко встала і перетнула кімнату. Вона не була красунею у звичному розумінні. Випромінювала агресивну, майже чоловічу енергію. І при цьому її гордій грації могли б позаздрити короновані особи. Кожну фразу підкріплювала елегантними жестами довгих рук з тонкими віялоподібними пальцям. У Тюрина в голові мимоволі проскакували картинки, що ще могли б робити ці пальці. І водночас він згадав своє спотворене швами синє тіло. Після відживлення Тюрин припинив дивитися у дзеркало. Переодягався швидко. Тіло здавалося чужим і навіть тимчасовим. Куди тут думати про близькість із жінками?

— Йоган Бер, — продовжуючи говорити, жінка зняла з полиці й кинула до рук поліціянта вже знайому книгу, — видатний учений, що присвятив життя вивченню психічного життя людиноподібних. Висунув революційну теорію про те, що деякі види людиноподібних можуть досягти швидкості мисленнєвих процесів, подібної до людської. Уявіть, який ажіотаж свого часу це викликало у наших університетських кабінетах. Дехто з професорів, — пирхнула Айвс, — досі вважає нечисть розумово неповноцінною. Так от, Бер пояснював психологічні проблеми нечисті тотальним неприйняттям свого походження… Ще б пак, якщо люди постійно торочать нечисті, що вона відстала, — сама себе перебила Василина. — Бер називає перелесників давнім матеріалізованим духом, що живиться людською тугою. Перелесники відвідують жінок у подобі їхніх рідних і, вдовольнивши хіть, залишають нещасних, — Айвс перегорнула кілька сторінок — М-м-м… Можуть прихоплювати трофеї. Егоцентричні й по-своєму безтурботні. Наш не такий. Думаю, у його житті сталася якась трагедія. Швидше за все, жорстокість матері. Вона змушувала його бути іншим… — на мить жінка замислилася. — У дитинстві я знала нещасного хлопчика, мені здається, він теж став жертвою матері. Може, від того я і зацікавилася психіатрією. Але той хлопчик був людиною. Отже… З нелюбові матері народилося неприйняття себе. Нашому перелеснику не подобається те, що бачать у ньому ті жінки і що він сам ловить у дзеркалі. Тому їх і розбивав. Цілком можливо, має фізичну ваду, яка не дає йому до кінця перевтілитися. Ви сказали, один зі лжечоловіків мав руде волосся замість чорного?

— Так. Чоловік мадам Петроцької… Тобто наш маніяк у цих жінках бачив власну матір? — не міг повірити Олександр Петрович.

— Якоюсь мірою. Бажання задовольняти еротичну жагу в його природі. За це він і карає жінок. Можливо, як колись карала його мати. Тому я впевнена, що будуть і нові жертви.

— Але як його знайти?

— О, тут я вам не помічник. Це ваш хліб, — Айвс на мить замислилася. — І ще одне. Думаю, наш перелесник вважає себе людиною.

— Теорія Бера? — серйозно запитав Тюрин. Василина здивовано глянула.

— Так, на думку Бера, всі не-люди почуваються обділеними і підсвідомо прагнуть стати людьми. Я б назвала це хворобою часу. Людиноподібні обмежені у правах, тож не дивно, що хочуть приєднатися до панівної людської раси. Але тут інше — глибока особиста травма. Тільки уявіть — надзвичайно гарна істота, яка може закохати у себе будь-яку жінку, — чимало б людей віддало за таку здатність усе до останнього. А він саме себе за це і ненавидить!

Від емоційної промови і постійного ходіння високі вилиці Айвс розквітли рум’янцем, груди нервово здіймалися, а пишна спідниця з кожним поворотом спокусливо обвивала стегна. Тюрин ніколи в житті не бачив чарівнішого видовища. Він пообіцяв тримати її в курсі, записав настанови і вискочив під дощ, щоб хоч якось охолодити голову.

IV

— Що ви собі думали, шановний? Що можна нацьковувати на поважну родину вовкулаку, — Скалонне кивнув на Топчія, — і сподіватися, що все