Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

— спитав Старий. — Відповідатимеш на мої запитання чи хочеш, щоб я тебе покарав?

— Які запитання? — здивувався я. — До цього часу ти тільки й робив, що верз всілякі нісенітниці.

Старий сказав, звертаючись до одного з техпрацівників:

— Дай-но мені шокер.

Я не відчув загрози, бо не зрозумів, що саме Старий мав на увазі. І продовжував перевіряти затискачі на міцність. От якби спровокувати його покласти пістолет так, щоб я зміг до нього дотягнутися, якщо вдасться до того моменту звільнити хоча б одну руку...

Він ткнув мені межи плечі якимось прутом, і мене пронизав жахливий нестерпний біль. У кімнаті враз потемніло, неначе хтось вимкнув світло. На якусь мить мене струснуло й скрутило від болю. Цей біль неначе розчахнув мене навпіл, і мені на скороминущу хвилю здалося, що я залишився без володаря.

Невдовзі біль минув, залишивши по собі тільки пекучий спогад. Перш ніж до мене повернулася здатність говорити і перш ніж я зміг думати самостійно, мої розчахнуті половини з’єдналися воєдино, і я знову відчув себе у безпеці в руках свого володаря. Але вперше (і востаннє) за увесь той час, що я йому служив, я відчув, що мене охопила тривога — частина його власного страху та болю передалася мені, його слузі.

Я опустив погляд і побачив, як на моєму зап’ясті напухає тонка червона лінія — намагаючись звільнитися, я порізався об затискач. Та мені було байдуже; я міг би повідривати собі руки й ноги та втекти на закривавлених обрубках, якби мій володар обрав би такий спосіб втечі.

— Ну, що скажеш? — спитав Старий. — Як тобі сподобалася ця штука?

Паніка, яка мене спершу охопила, поволі затихла, і мене знову переповнило безтурботне відчуття благополуччя, хоча й насторожене та пильне. Мої зап’ястя та щиколотки, які почали було боліти, перестали мене турбувати.

— Навіщо ти це зробив? — спитав я. — Певна річ, ти можеш завдати мені болю, але навіщо?

— Щоб ти відповідав на мої запитання.

— Питай.

— Хто ти такий?

Відповідь прийшла не відразу. Старий потягнувся до шокера.

— Ми є народ, — почув я власний голос.

— Народ? Який іще народ?

— Обраний народ. Ми вивчали вас і знаємо ваші традиції та звички. Ми...

Я раптом зупинився.

— Продовжуй, — похмуро наказав Старий, зробивши шокером красномовний жест.

— Ми прибули, — продовжив я, — щоб дати вам.

— Дати нам що?

Мені доводилося відповідати, бо шокер був жахаюче близько. Але зі словами виникла певна проблема.

— Щоб дати вам мир, — бовкнув я.

Старий саркастично пирхнув.

— Мир, — продовжив я, — і задоволеність, а також радість покори. — Я знову завагався — «покора» не була підходящим словом. — Радість, — повторив я, — радість. нірвани.

Нарешті те, що треба, — це слово підійшло. Я відчув себе псом, якого гладять по голові за те, що він приніс кинуту палицю. І замахав від задоволення удаваним хвостом.

—Як я розумію, — задумливо мовив Старий, — ви обіцяєте людству, що коли ми просто здамося твоїм одноплемінникам, то ви піклуватиметеся про нас і нас ощасливите. Так?

— Саме так!

Старий довго вдивлявся в мене, але не в моє обличчя, а в те, що було на спині. Потім сплюнув на підлогу.

— Знаєш, — сказав він повільно, — мені і таким, як я, часто робили схожу пропозицію, хоча, можливо, і не в такому грандіозному масштабі. Однак ця пропозиція завжди виявлялася не вартою й ламаного гроша.

Я подався вперед настільки, наскільки мені дав змогу каркас.

— А ви самі спробуйте, — запропонував я. — Це можна зробити досить швидко, і тоді ви про все дізнаєтеся.

Старий уставився на мене, цього разу в обличчя.

— Може, й спробую, — задумливо мовив він. — А може, доручу спробувати комусь іншому. Не виключено, що одного дня я зроблю це сам. Але просто зараз, — продовжив він діловито, — ти маєш відповісти на нові запитання. Якщо ти відповіси на них швидко й належним чином, то не будеш покараний. Не поспішай, але й не зволікай, — закінчив Старий, змахнувши шокером.

Я зіщулився, злий і пригнічений. На якусь мить мені здалося, що він прийме мою пропозицію, і у мене з’явиться можливість втілити свій план втечі.

— Отже, — мовив Старий, — звідки ти прибув?

Відповіді не було... Вказівки відповідати мені не надійшло.

Шокер підсунувся ближче.

— Здалеку! — випалив я.

— Це — не відповідь. Кажи — звідки? Де ваша домівка, ваша планета?

Відповіді я знову не отримав. Старий трохи почекав, а потім мовив:

— Бачу, мені доведеться освіжити твою пам’ять. — Я похмуро дивився на нього, геть ні про що не думаючи. Раптом мого мучителя перервав один із присутніх.

— Що таке? — спитав його Старий.

— Можливо, у нього виникли суто семантичні труднощі, — пояснив працівник. — У нього і його родичів можуть бути інші астрономічні концепції.

— З якого це дива? — спитав Старий. — Цей слимак користується винятково запозиченим лексиконом. Він знає те, що знає і його носій, ми це вже довели. — Проте він знову повернувся до мене й обрав іншу тактику:

— Слухай сюди, ти ж знаєш про Сонячну систему; ваша планета розташована в ній чи поза її межами?

— Всі планети належать нам, — відповів я, трохи завагавшись.

Старий задумливо почесав підборіддя.

— Що ти хочеш цим сказати? — здивовано спитав він. — Втім, можеш не пояснювати; припустімо, що вам справді належить увесь цей чортів всесвіт; але все ж таки — де ваше гніздо? Де ваша домівка? Звідки прибули ваші кораблі?

Я не міг йому цього сказати, тому й не сказав, продовжуючи мовчки сидіти.