Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не встиг я зреагувати, як він торкнувся мене своїм шокером, і я відчув паралізуючий удар болю, який, проте, швидко стих.
— Відповідай, чорти б тебе забрали! Яка планета? Марс, Венера? Юпітер? Сатурн? Уран? Нептун? Плутон?
Старий перелічував планети, і кожна з них поставала у мене перед очима. Коли ж він вказав відповідну назву, то моя свідомість на це зреагувала, але думку про названу планету негайно забрав у мене володар.
— Кажи, — продовжив Старий, — бо скуштуєш батога.
— Жодна з них, — почув я власний голос. — Наша домівка розташована значно далі. Вам ніколи не вдасться її знайти.
Старий поглянув мені за плечі, а потім мені у вічі.
— Схоже, ти брешеш. Доведеться тебе трохи збадьорити, щоб ти давав чесні відповіді.
— Ні, не треба!
— Та ні, треба.
Він повільно підніс шокер мені до спини. Правильна відповідь знову спалахнула в моїй свідомості, і я вже був готовий її дати, як раптом щось схопило мене за горло. І з’явився біль.
Біль не вщухав. Мене неначе розривало на шматки; я спробував заговорити, розповісти, зробити все, щоб зупинити біль, але не міг нічого вдіяти, бо рука й далі стискала мене за горло.
Крізь розмиту туманність болю я побачив обличчя Старого; воно мерехтіло й пливло в повітрі.
— Досить? Чи, може, ще? — запитав він. — Будеш говорити?
Я почав відповідати, але закашлявся й подавився. І побачив, як Старий знову простягнув до мене шокер.
Тоді я розпався на шматки й помер.
***
Вони схилилися наді мною. Хтось сказав:
— Він приходить до тями; пильнуйте, бо він може сильно вдарити.
Наді мною нависло стривожене обличчя Старого.
— З тобою все гаразд, синку? — стурбовано спитав він.
Я мовчки відвернувся.
— Звільніть місце з одного боку, — озвався хтось інший. — Я зроблю йому укол.
— А його серце витримає?
— Безумовно, інакше я цього не робив би.
Власник другого голосу став біля мене навколішки, взяв мене за передпліччя і зробив укол. Потім піднявся, поглянув на свої руки і витер їх об шорти. На шортах лишився кривавий слід.
Я відчув, як до мене повертаються сили. «Це — “гіро” або щось подібне», — подумав я розсіяно. Та що б це не було, воно швидко збирало мене докупи. Невдовзі мені вдалося сісти на підлозі без будь-якої допомоги.
Я й досі перебував у кімнаті з кліткою, якраз перед отим триклятим кріслом. Без особливої цікавості я відмітив, що клітка знову була замкнена. Я почав підводитися на ноги, і Старий, ступивши крок уперед, подав мені руку. Я відбив її геть.
— Не доторкайтеся до мене!
— Вибач, — сказав він і різко кинув: — Джонсе! Візьми із собою Айто і принесіть ноші. Заберіть його назад до лазарету. Док, супроводжуйте їх.
— Слухаю!
Чоловік, який зробив мені укол, виступив уперед і взяв мене за передпліччя.
Я відсахнувся від нього:
— Заберіть руки!
Чоловік зупинився.
— Йдіть геть від мене — всі разом! Залиште мене на самоті.
Лікар поглянув на Старого; той знизав плечима, а потім жестом випроводив усіх із кімнати. Залишившись наодинці, я підійшов до дверей, переступив через поріг і через зовнішні двері опинився в коридорі.
Там я зупинився, поглянув на свої зап’ястя й щиколотки і визнав за краще повернутися до лазарету, де про мене неодмінно подбає Доріс і де я зможу трохи поспати. У мене було таке відчуття, що я провів на рингу п’ятнадцять раундів і всі програв.
— Семе, Семе!
Я підняв погляд — я впізнав цей голос. До мене підбігла Мері й зупинилася, озираючи мене своїми великими жалісними очима.
— Я чекала, — мовила вона. — Ой, Семе, що ж вони з тобою зробили?
Голос її зривався, і я ледве збагнув, що вона сказала.
— Сама знаєш, — відповів я і знайшов у собі сили ляснути її по пиці. — Сука мерзенна, — додав я.
***
Палата, де я лежав раніше, і досі була порожня, але віднайти Доріс я не зміг. Я відчував, що за мною стежать, можливо, це був лікар, але в той момент я й близько не хотів бачити ані його, ані будь-кого іншого. Невдовзі я ліг долілиць на ліжко і спробував відключитися, аби нічого не думати й нічого не відчувати.
Трохи згодом я почув чийсь тихий зойк і розплющив одне око — то була Доріс.
— Боже мій, що трапилося? — вигукнула вона й підійшла до мене. Я відчув на собі її лагідні руки. — Мій бідолашний малючок! Залишайся тут і не рухайся. Я зараз покличу лікаря.
— Не треба!
— Але ж тебе має оглянути лікар.
— Ні. Я не хочу його бачити. Краще сама мені допоможи.
Доріс не відповіла. І незабаром я почув, як вона вийшла. Невдовзі вона повернулася — схоже, вона справді повернулася досить швидко — і почала промивати мої рани. Лікаря з нею не було.
Вона була вполовину меншою за мене, але піднімала й повертала мене так, наче я насправді був малюком, як вона мене назвала. Мене це не здивувало, я знав, що вона зможе про мене подбати.
Коли вона доторкнулася до моєї спини, то я мало не заверещав. Але Доріс швидко забинтувала її й сказала:
— А тепер заспокойся і розслабся.
— Я лежатиму долілиць.
— Ні, — заперечила вона, — я дам тобі попити, будь слухняним хлопчиком.
З її допомогою я перевернувся на спину й випив те, що вона принесла. Невдовзі я заснув.
Мені смутно пригадується, наче мене згодом розбудили, немовби переді мною виник Старий — і я матюками
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляльководи, Роберт Хайнлайн», після закриття браузера.