Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Мері здивувалася, помітивши мене, і кивнула. Я сам обмежився лише кивком — балачки були явно не на часі. Була вона, як завжди, гарною, хоча вираз обличчя мала дуже серйозний. Вона була вдягнена в той самий костюм, що й медсестри, — шорти та якийсь убогий бюстгальтер, але отого сміховинного металевого шолома та наспинної пластини на ній не було.

Решту групи складали чоловіки. На них були шорти, як на мені та на Старому. Із собою вони принесли купу звукозаписувальної стереоапаратури та іншого приладдя.

— Готові? — спитав начальник лабораторії.

— Починайте, — відповів Старий.

Мері підійшла до металевого крісла й сіла в нього. Двоє техпрацівників схилилися біля її ніг і заходилися прилаштовувати затискачі. Мері простягнула руку, розстібнула бюстгальтер, і той упав додолу, оголивши їй спину.

Я дивився на це застиглим поглядом, наче мені раптом наснився кошмар. Потім я схопив Старого за плечі, буквально відкинув його убік і враз опинився біля крісла, розштовхавши техніків.

— Мері! — заволав я. — Вставай і тікай звідси геть!

Старий витягнув пістолет й націлив на мене.

— Відійди від неї, — наказав він. — Ви троє — схопіть його і зв’яжіть.

Я поглянув на пістолет, а потім — на Мері. Вона не сказала нічого і не поворухнулася, та й не могла, бо її ноги були вже пристебнуті. Вона лише глянула на мене очима, сповненими співчуття.

— Йди звідти, Мері, — глухо мовив я. — Я сяду замість тебе.

***

Працівники винесли крісло, в якому сиділа Мері й принесли інше, більшого розміру. Я не міг скористатися тим, де сиділа вона, бо воно було підігнане під її розміри. Щойно принесене було підігнане під мене. Коли мене повністю пристебнули, я відчув себе неначе залитим у бетон. Після цього у мене почала нестерпно свербіти спина, хоча до неї ще нічого не доторкнулося.

Мері в кімнаті вже не було; сама вона вийшла, чи Старий наказав їй піти — хтозна, але це вже не мало значення. Після того як мене зафіксували, Старий підійшов до крісла, поклав мені руку на плече й мовив:

— Дякую, синку.

Я не визнав за потрібне відповідати.

Мені не було видно, як принесли паразита й причепили мені на спину. Схоже, дослідна установка, яку принесли лаборанти, була перероблена з дистанційно керованого приладдя, яке використовувалося для обстеження людей, що зазнали радіоактивного опромінення. Це, безсумнівно, була вона. Придивлятися мені було нецікаво, навіть якби я міг повернути голову достатньо далеко, — чого я не міг зробити.

Раптом загарчала та заверещала мавпа, і хтось вигукнув: «Тримайте її!».

Потім запала мертва тиша, неначе всі затамували подих, — щось вологе торкнулося моєї спини та шиї, і я зомлів.

***

Отямився я, відчуваючи ті ж самі енергійні кольки, як і минулого разу. Я усвідомлював, що потрапив у скрутне становище, тому вирішив подумати, чи можна якось із нього вислизнути. Мені не було страшно; я зневажав тих, що зібралися довкола, і був певен, що коли-небудь мені все одно вдасться їх перехитрити.

— Ти чуєш мене? — різко спитав Старий.

— Звісно, що чую. Не горлай.

— Ти пам’ятаєш, навіщо ми тут зібралися?

— Ясна річ, пам’ятаю. Ти хотів поставити мені кілька запитань. То чого ж ти чекаєш?

— Хто ти?

— Яке дурне запитання. Поглянь на мене. Я — людина, понад два метри заввишки, м’язів більше, ніж мозку, і моя вага складає...

— Я не про людину. Ти знаєш, до кого я звертаюся — до тебе.

— Будемо грати у «відгадайки-здогадайки»?

Старий відповів не відразу:

— Від того, що ти вдаватимеш, наче я не знаю, хто ти, краще тобі не стане.

— Але ж ти не знаєш, хто я.

— Гадаєш, я не знаю, що ти — паразит, який розмовляє зі мною через людське тіло? Я досліджував тебе увесь час, поки ти жив на тілі отої мавпи. Я дещо про тебе знаю, і це забезпечує мені перевагу над тобою.

І Старий почав рахувати:

— По-перше, тебе можна вбити.

По-друге, тобі можна завдати шкоди. Тобі не подобається електричний шок, і ти не здатен витримувати спеку, яку може витримати навіть людина.

По-третє, без свого носія ти безпорадний. Варто мені лише прибрати тебе з цього чоловіка — і ти мертвий.

По-четверте, ти не маєш інших здібностей, окрім тих, які ти можеш запозичити у свого носія. А зараз твій носій безпорадний. Спробуй свої затискачі на міцність — і поводься розважливо. Ти мусиш піти на співпрацю, інакше помреш.

Я слухав його впіввуха. Я вже випробував затискачі на міцність без страху й без особливої надії, і, як я й гадав, втеча виявилося неможливою. Це мене аж ніяк не стурбувало; я не відчував ані тривоги, ані страху. Мені було навдивовижу приємно знову бути з моїм володарем, бути вільним від напруження й негараздів. Моя робота полягала в служінні, а майбутнє якось владнається саме по собі.

А тим часом я мав бути насторожі, завжди готовий служити володарю.

Один ремінь на щиколотці видався мені менш тугим, ніж інший; можна було б спробувати просунути крізь нього стопу. Я перевірив на міцність затискачі передпліччя: якщо повністю розслабити м’язи, то можна було б...

Але я не намагався втекти. Бо вказівка надійшла миттєво, тобто я сам миттєво прийняв рішення, бо суперечностей між моїм володарем і мною не було: ми були єдині — вказівка чи прийняття рішення. Тож я знав, що втеча ще не на часі і ризикувати не варто. Я оглянув кімнату, намагаючись прикинути, хто з присутніх озброєний, а хто — ні. Наскільки я міг судити, зброю мав лише Старий, і це підвищувало мої шанси.

Десь глибоко в підсвідомості відчувався глухий біль провини та відчаю, відомий лише слугам володарів, але я був надто поглинутий наявною проблемою, щоб той біль мені заважав.

— Ну як?