Ханс Рослінг - Фактологія

рухом вказівного пальця. — Але тепер ми розраховуватимемо викиди вуглекислого газу на одиницю населення, тобто на одну людину».

Я був згоден з ним більше, ніж будь-хто. Уже певний час мене дуже турбували систематичні закиди Китаєві й Індії щодо змін клімату, які розраховувалися відповідно до кількості викидів на краї­ну. Так само можна було звинуватити китайців у тому, що рівень ожиріння в них більший, ніж у США, лише тому що загальна маса китайського населення більша, ніж американського. Сперечатися через газові викиди в розрахунку на державу цілком безглуздо через незрівнянну різницю в розмірі населення. За цією логікою Норвегія, яка має 5 мільйонів населення, може викидати майже будь-яку кількість вуглекислого газу на людину.

У цьому випадку великі показники — загальна кількість викидів на країну — потрібно розділити на чисельність населення кожної держави, щоб отримати суттєві й зіставні показники. Будь-яке визначення рівня ВІЛ, ВВП, кількості мобільних телефонів, інтернет-користувачів, викидів СО2 на душу населення, тобто на одну особу, завжди буде більш питомим і зрозумілим.

«Десь там» — дуже небезпечно

Найбезпечніше за всю людську історію живуть нинішні люди на щаблі 4. Усі ризики, яких можна було уникнути, вже усунені. Але все одно більшість людей живе у тривозі.

Вони хвилюються через різні небезпеки, які криються «десь там». Від природних стихій помирає безліч людей, хвороби розповзаються світом, падають літаки. Десь там, за горизонтом, усе це відбувається майже постійно. Дивно, чи не правда? Усі ці моторошні події майже не трапляються тут, у тому затишному й безпечному куточку, де живемо ми. Але «десь там» вони, здається, відбуваються щодня. Однак пам’ятайте: «десь там» — це сукупність мільйонів місць, а ви живете лише в одному. Природно, що «там» трапляється більше подій, прос­то тому, що «там» більше, ніж «тут». Так що навіть якщо «десь там» так само безпечно, як і «тут», де живете ви, все одно «там» траплятимуться сотні жахливих подій. Якби ви відстежили окремо кожне з тих місць, то здивувалися б, наскільки безпечні вони всі. Кожне із цих місць з’явилося на вашому екрані лише тоді, коли сталося щось жахливе. А решту часу ви про них нічого не чули й не чуєте.

 Порівнюй і діли

Коли я бачу поодинокі цифри в новинах і репортажах, то завжди ставлюся до цього з підозрою: із чим нам порівнювати ці відокремлені дані? Якими були ці показники рік тому? Десять років тому? А які вони у схожих країнах чи регіонах? На що ми можемо розділити ці цифри? Частиною яких загальних даних є цей показник? Вирішити, чи справді цей показник важливий, я можу лише після порівняння його з аналогічними.

Фактологія

Фактологія — це усвідомлювати, коли відокремлені дані (малі чи великі) здаються вражаючими, і пам’ятати, що враження може стати протилежним, якщо дані порівняти з іншими або поділити на інші відповідні показники.

Щоб контролювати інстинкт розміру, дивіться на речі в пропорціях.

Порівнюйте. Великі цифри завжди здаються великими. Відокремлені поодинокі дані само собою оманливі й мають викликати у вас підозру. Завжди шукайте, із чим їх можна порівняти (в ідеалі — на що їх можна розділити).

80/20. Вам до рук коли-небудь потрапляв довгий перелік будь-чого? Віднайдіть у списку декілька найбільших пунктів і спочатку працюйте з ними. Дуже ймовірно, що вони найважливіші з усього переліку.

Діліть. Кількість і коефіцієнт можуть розповісти вам зовсім різні історії. Коефіцієнти значущіші і змістовніші, особливо якщо порівняти групи різного розміру. Коли йдеться про порівняння країн та регіонів, украй важливо дивитися на коефіцієнти на душу населення.

Розділ шостий

 Інстинкт узагальнення

Чому мені довелося збрехати про данців

 і чому розумніше будувати півбудинку

Обід подано

Помаранчеве сонце сідало за акацієві зарості у провінції Бандунду на півдні річки Конго, за півдня пішої ходи від останньої асфальтованої дороги. Саме тут можна зустріти людей, які живуть за межею крайньої бідності: вони застрягли за горою, далеко після того як закінчилася асфальтована дорога. Ми з колегою Торкільдом провели день серед цих людей, розпитуючи про їхнє життя й харчування. А потім вони вирішили влаштувати для нас вечірку. Жодна людина не заходила так далеко просто для того, щоб розпитати про їхні проблеми.

Як і шведські селяни 100 років тому, вони намагалися виявити свої вдячність і повагу, приготувавши для нас найбільший шмат м’яса, який вони могли знайти. Усе поселення зібралося навколо нас з Торкільдом, коли подали наші тарілки. На двох великих зелених листках лежали два приготовані на вогні щури.

Спершу я подумав, що маю це викинути. Потім побачив, що Торкільд уже почав їсти: ми обидва дуже зголодніли після цілого дня без їжі. Я оглянув селян навколо. Вони усміхалися до мене й очікували. Довелося їсти. Насправді це було не так уже й погано: щур смакував як курка. Із чемності я намагався усміхатися, коли ковтав шматки. Потім настав час для десерту. Нам подали по тарілці великих білих личинок з олійної пальми. Коли я кажу «великі», то маю на увазі дуже великі — кожна личинка була більшою й товщою за мій великий палець. Їх трохи підсмажили у власному жирі. Я дивувався, чому їх підсмажили так погано? Здавалося, що вони все ще трохи рухалися. Селяни дуже пишалися тим, що могли нас пригостити такою смакотою. Пам’ятаєте, що я ковтальник мечів? Здавалося б, що я можу запхати собі в горлянку будь-що. І зазвичай я не дуже примхливий до їжі: одного разу мені навіть вдалося з’їсти порцію каші з комарів. Але цього разу я не зміг. Голівки личинок скидалися на маленькі коричневі горішки, їхні товсті тільця були схожі на зморшкуваті прозорі зефірки, і крізь шкірку я міг бачити їхні нутрощі. Селяни жестами показали мені, що личинку потрібно розкусити навпіл і висмоктати те, що всередині. Якби я спробував це зробити, щур повернувся б на цей світ. Я не міг так сильно образити цих людей.

І раптом мене осяяло. Я м’яко усміхнувся і з жалем промовив:

— Мені так шкода, але я не можу їсти личинок.

Торкільд здивовано поглянув на мене. Із куточків його рота вже звисали дві личинки. Вони йому насправді подобалися. Раніше Торкільд працював місіонером у Конго, де його та колег щотижня протягом цілого року пригощали цими смаколиками.

— Розумієте, ми не їмо личинок, — сказав я, намагаючись виглядати якомога переконливіше.