with love anellaya - Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya

   На березі з’явився силует і коли Мірабель це помітила, одразу подумала про Священну Воду у Колбі, яка за будь-яких обставин мала залишитися у неї.

-Це лише я.- Почувся знайомий голос.- Не хвилюйся.

-Ніко?- Бель підплила ближче до берегу.- Чому ти тут?

-Ти знаєш.- Тихо відповів той.

-Боїшся, що мене вб’ть, а ти цього не побачиш?- Сухо кинула Бель.- Чи не це ти хотів від Розаліни? 

-Досить, Бель.- Ніко вмостився на траві одразу біля її речей.- Ти ж не думаєш так насправді. Я це знаю.

-Чому ти сюди прийшов?- Повторила вона своє запитання.

-З Санктичних гір ми можем бачити все і про всіх.- Трохи згодом заговорив Ніко.- Ми в курсі будь-яких подій і завжди знаємо чим можемо допомогти і як саме відповісти на щирі молитви.  

-Навіщо ти мені це кажеш?

-Тому, що я такий тільки на Санктичних горах і коли маю важливу місію. Стараюсь бути мудрим і давати тим, хто цього потребує, правильні поради. Наприклад, Елеонорі, яка думала, що не зможе жити без мене, а виявилось, що її справжнє кохання чекало її на іншому боці планети.

-Хто така Елеонора?

-Дівчина, яка повернула Книгу Життя до ріки. Я колись говорив тобі про неї.

-Тож… До чого ти ведеш?- Мірабель відчувала м’які і грайливі дотики води.

-Поруч з тобою я не Святий. На мить я забуваю про те, що від мене завжди очікують чогось грандіозного. Я стаю звичайною людиною і таким я можу бути тільки коли ти поруч.- Його очі, кольору фісташки зблиснули від сяйва місяця, а чорне, хвилясте волосся спадало на обличчя, приховуючи шрам.- Ти робиш мене живим, змушуєш забувати про те, хто я насправді і я б ніколи, чуєш, ніколи не дозволив би тобі загинути. Особливо по моїй вині.

   Мірабель мовчала, не знаючи що відповісти. Його слова були такими чесними і справжніми, що Бель пожалкувала про те, що так з ним говорила. Вона знала, що це правда, знала, що вона потрібна йому, а отже має його пробачити.

   Ніко підвівся на ноги, взявши чорний плащ і підійшов до води, торкаючись її босими пальцями. Він зайшов у воду, навіть не знімаючи одяг, витягуюючи Мірабель на берег.

-Вже тремтиш від холоду.- Сказав Ніко, взявши її за руку і потягнувши на сушу, не даючи плащу змокнути.

-Я в білизні.- Збентежено промовила Бель.

   Ніко швидко надягнув на неї плащ, спостерігаючи за тим, як з її волосся падають краплини.

-Гаразд.- Ніко кинув на водоспад короткий погляд і вже зібрався іти на берег, однак Мірабель стиснула його руку, змусивши Ніко повернутися до неї.

-Пробач.- Мовила Бель тихим голосом, однак водоспад не зміг її перекричати.- Я не мала так з тобою говорити.

-Все добре.- Мокрий одяг тісно прилягав до його тіла, повторюючи за ним всі вигини.- Ти не повинна вибачатися.

   Мірабель відчувала його тепло навіть на такому відстані, ще дужче стиснувши його руку. Вона обережно прибрала з його обличчя волосся, дивлячись на шрам.

-Поцілуєш?- Сказала Мірабель посміхнувшись.

-Як я можу відмовити королеві.- Він нахилився до неї, залишаючи декілька сантиметрів між їх обличчями.- Король не буде проти?

-Зовсім ні. Він бажає бачити мою голову на своїй тарілці.- Серце Бель загупало швидше, а руки затряслися і вона взагалі не могла це пояснити. 

-Іди до мене.- Ніко обвив її талію, міцно притискаючи до себе. 

   Його губи обережно торкнулися її, а потім між ними повисла секундна тиша. Бель тремтіла від холоду і його обіймів одночасно, розуміючи, що їй потрібно ще. Вона так довго мовчала про свої почуття, що більше не могла дозволити собі ховати все всередині.

-Ще раз.- Тихо мовила вона, проводячи крижаною рукою по його щоці.

   Ніко лише посміхнувся, відчуваючи шалені ритми її серця і поцілував Мірабель. На цей раз ноги ледве її слухалися. Вона насолоджувалась кожним його дотиком, а м’які губи, які так ніжно її цілували, змушували забути про все на світі. Його руки ковзали по ній, не даючи плащу впасти у воду, а Бель тільки і могла, що триматися за нього, аби не впасти від неймовірної кількості відчуттів і від його поцілунків. 

-Якби у мене була вічність, я б провів її з тобою.- Ніко зупинився, зазираючи в її бездонні сині очі.

-У тебе є вічність.- Прошепотіла Мірабель.- Нам лише треба відновити твій елемент.

-Вперше це здається таким непотрібним.- Він підніс руку до її серця, заспокоївши його і послабивши дію його поцілунку.

-То ось якою силою обдаровані Валентійці? 

-Вона можуть набагато більше ніж Метафізентійці звикли вважати.- Ніко пригорнув її до себе.- Але я маю спитати у тебе дещо.

-Питай.

-Як давно?- Його запитання було досить очікуваним для Бель.

-З тих пір, як ти почав приходити на мої концерти.- Щиро відповіла Мірабель.

-Я приходив на твої концерти навіть тоді, коли ми ще були незнайомі. 

-Нічого собі.- Вона засміялася.- Отже, це я маю ставити такі питання.- Бель трохи помовчала.- Знаєш, в той день, коли Розаліна мала виконати твоє доручення, я думала лише про те, що тебе немає поруч і я не зможу попрощатися з тобою. Але, виявляється, ти завжди був поруч. І врятував мене.

-Це тому ти і Вієро..?

-Ні, ми разом прийшли до висновку, що так буде краще для обох з нас.- Вона зітхнула.- Я його кохала, але це було дуже давно. Він відчував те ж саме.

-Все буде гаразд, так?- Він потягнув її на берег і хоча було досить темно, надовго залишатися видимими для всіх було небезпечно.

   Водоспад лише гучно дрімав, відчуваючи, як Мірабель і Ніко покидають його. Вони прямували до Дому Небес, неподалік від якого знаходився тунель, який вів до сховища Лелейн. Зараз вона з Вієро перебирала всі варіанти, які б могли зарадити їх проблемі. Лелейн була впевнена в тому, що є великий шанс на відродження Священної Води у Колбі, якби їм вдалося відшукати дзеркального близнюка елемента. 

-Ми вже дві години щось шукаєм, але досі безрезультатно.- Втомлено сказав Вієро, вмостившись біля її ліжка і розглядаючи чудернацькі картинки зі стародавніх книг.