Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

його постать поглинув натовп. Мертве, немов музей, тьмяне сіре подвір’я засвітилося розмаїттям яскравих кольорів: глянцево-каштановим вилискували боки кентаврів, синяво-чорним — роги єдинорогів, райдужним різнобарв’ям горіло яскраве оперення птахів, червонувато-брунатним мигтіло хутро лисиць, собак і сатирів; гноми могли похвалитися жовтими панчохами та червоними каптурами; дівчата-берези сяяли сріблом, а дівчата-буки — свіжим світло-зеленим кольором, таким ясним, що був майже жовтим. А замість мертвої тиші звідусіль долинали ревіння, рявкання, гавкання, вереск, вуркотіння, іржання, тупіт безлічі ніг та копит, крики, пісні та дзвінкий сміх.

— Ой-ой! — несподівано вирвалось у Сьюзан. — Глянь туди! Не знаю, чи це безпечно.

Люсі перевела погляд туди, де Аслан щойно вдихнув життя у ступні кам’яного велетня.

— Усе гаразд! — радісно вищирився Аслан. — Не бійтесь — не впаде! У велетнів коли все гаразд з ногами, то й з головою порядок.

— Не те щоб я хвилювалася за велетня, — прошепотіла Сьюзан Люсі. Та навіть аби Аслан почув її шепіт, робити щось було вже запізно. Полум’я охопило ноги велетня та здіймалося все вище. Він уже поворушив ногами, а за мить підняв палицю з могутніх пліч, протер очі та мовив:

— Нічого собі! Довгенько ж я спочивав! — Він роззирнувся навколо. — Стривайте, десь тут під ногами вешталася Чаклунка. Чи не наверталася вона часом комусь на очі?

Усі водночас заходилися розповідати йому, що з ним трапилося, тоді він приклав долоню до вух, і всім довелося повторювати сказане, а коли він нарешті все зрозумів, то вклонився Асланові так низько, що мало не зачепив головою скирту сіна; з його не зовсім симпатичного обличчя не сходила широка усмішка, і він раз у раз шанобливо торкався крисів свого капелюха. (Нині в Англії велетня вдень з каганцем не відшукаєш, а доброзичливого та усміхненого — геть не знайти, тож на нашого велетня варто було подивитися.)

— А тепер час оглянути палац, — наказав Аслан. — Усі, хто живий, — скоріш до палацу, обшукайте всі закуточки, закамарки, закапелки й усі сходи і не забудьте про покої королівські — ніколи не знаєш, де знемагають німі кам’яні в’язні.

Усі похапцем кинулись усередину, і незабаром похмурі коридори та таємні ходи замку загомоніли безліччю голосів, що луною котилися подвір’ям, вилітаючи з розчинених вікон: «Глядіть, не забудьте про підземелля!», «Допоможіть прочинити ці двері!», «Ооо, ось іще одні гвинтові сходи!», «А це що? Здається, кенгуру… Покличте сюди Аслана!», «Фу, ох і тхне ж звідси!», «Обережніше, тут чергова пастка!», «Сюди, нагору, тут, на сходах, он їх скільки!» Але радісніше за всіх пролунав голос Люсі, коли вона примчала зі словами: «Аслане, Аслане! Він знайшовся! Я відшукала його! Ходімо швидше, він там! Містер Тумнус там!»

За мить Люсі та Тумнус уже трималися за руки та пританцьовували від радості. Бутність статуєю ніяк не вплинула на любов містера Тумнуса до танців, а вже розповідь про пригоди, які пережила Люсі, він готовий був слухати без кінця.

Тим часом звірі обнишпорили всі закуточки Чаклунчиного замку. Твердиня її стояла порожня: двері розчахнуті, вікна прочинені навстіж, прозоре світло та пряний весняний вітерець заповнили найтемніші та найзловісніші місця замку, тож увесь звіриний натовп заквапився на подвір’я. І тут хтось, здається, саме Тумнус, раптом зауважив:

— Заждіть-но, а як ми виберемося із замку, коли браму замкнено?

Бо ми пам’ятаємо, що Аслан перестрибнув через браму, не прочиняючи її.

— З цим ми впораємося, — мовив Аслан, стаючи дибки, щоб догукатися велетня. — Е-ге-гей! Там, нагорі! Як вас звати?

— Громодум, якщо ваша ласка, — відповів велетень, знов торкаючись свого капелюха.

— Що ж, дуже добре, велетню Громодуме, — кивнув Аслан. — Спробуйте- но випустити нас звідси.

— Так, ваша честь. Ото мені буде втіха, — погодився Громодум. — Малеча унизу — усі геть від воріт!

За два кроки він опинився біля брами та заніс палицю. «Бух-бух-бух-хрусь!» — пролунав гуркіт палиці, що трощила браму. Від першого удару вона заскрипіла, від другого — затріщала, і похилилася — від третього. Потім велетень ухопився за вежі по обидва боки брами, вперся, напружився — і ось уже брама, а з нею й обидві вежі, а разом з ними і два шматки стіни обабіч брами з гуркотом випали назовні купою непотрібних уламків та щебеню, здійнявши непроглядну куряву. Коли ж пил розсіявся, то стало зрозуміло, як дивно було стояти юрбою на чахлому похмурому кам’яному подвір’ї, втупивши очі в зяючий пролом, коли навколо зеленіла травичка, вітер розгойдував дерева, сонце зблискувало на сріблястих джерельних хвилях, а далеко-далеко синіли гори та голубіли неосяжні небеса.

— Щось я запарився, — мовив велетень, пихкаючи, мов величезний паровоз. — Геть втратив форму. А чи нема в юних леді такої корисної речі, як носовичок?

— Є, — обізвалась Люсі, витягаючись навшпиньки та якомога вище помахуючи своїм носовичком.

— Дякую, маленька міс.

І Громодум нахилився ще нижче. Наступної миті перелякана Люсі опинилася в повітрі, затиснута між великим та вказівним пальцями велетня. Він підніс її до обличчя, та, коли до зіткнення залишалося всього нічого, велетень здригнувся й обережно опустив її на землю, бурмочучи:

— Боже мій! Ухопив дівчинку! Вибачте, маленька міс, сплутав вас із носовичком!

— Ні, ні, — засміялася Люсі, — ось же він!

Цього разу велетневі вдалося підчепити носовичок без Люсі, та в нього на пальці він був такий, як, наприклад, на вашому — таблетка сахарину. Тому важко було втриматися від сміху, спостерігаючи, як він старанно ялозить пальцем по розпашілому обличчю.

— Небагато користі вам з мого носовичка, — вигукнула Люсі.

— Нічого, нічого, — чемно відповів велетень. — Ліпшого носовичка годі й знайти. Такий м’якенький та зручний, такий… не знаю навіть який. Вам видніше.

— Який чемний велетень, — прошепотіла Люсі панові Тумнусу.

— Що правда — то правда, — прошепотів фавн у відповідь. — У роду Громодумів виховання в пошані, як і сама родина в Нарнії, до речі. Можливо, гострим розумом вони похвалитися не можуть (як і будь-який велетень із тих, що я зустрічав), зате вже рід старовинний, з укладом і засадами, як то кажуть у нас. Та й погодьтесь, що, якби він був іншим, Чаклунці не довелося б обертати його на камінь.

Тут Аслан плеснув у долоні, закликаючи всіх до тиші:

— Не час святкувати, коли брати наші в жорстокому бою з поганню гинуть! — мовив він. — Коли ми воліємо покласти край правлінню Чаклунки, то маємо шукати поле битви.

— І стати до бою пліч-о-пліч з братами! — заревів один із кентаврів.

— Авжеж! — погодився Аслан. — А ті, хто не в змозі просуватися швидко: діти, гноми та маленькі звірятка — забирайтеся на спини тих,