Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

Загадкою здавались джерела натхнення російського народу. Ідеї загального щастя і справедливого суспільного ладу, — які, здавалось, назавжди були поховані під купами тіл світової війни, — перелетіли, як те вихром підхоплене насіння райського дерева, в злиденну, розорену Росію, де неписьменні мужики й досі розповідали один одному казки про Івана-дурня, бабу-ягу та килими-самольоти і сліпі діди й баби співали тягучі епічні поеми про битви, бенкети і весілля богатирів.

Ці ідеї набули у народів Росії пружності й сили сталевого клинка. Мужики, які розповідають казки, і робітники з напівзруйнованих фабрик, що давно вже перестали диміти, переборюючи голод, висипний тиф і остаточне господарське розорення, б’ють і женуть першокласну армію Денікіна, зупинили коло самих воріт Петрограда й погнали назад в Естонію ударну армію Юденича, розгромили й розпорошили в сибірських снігах численну армію Колчака і самого правителя всієї Росії схопили й розстріляли, б’ють і відганяють японців на Далекому Сході і натхнені ідеями Леніна, — самими тільки ідеями, тому що в Росії нічого їсти і нема в що одягатися, — вірять, що вони найсильніші за всіх на світі і що на руїнах злиденної їх держави вони збудують найближчим часом справедливе комуністичне суспільство.

Каті здавалося, що шлунок у неї тепер, напевне, не більший за маленький капшучок для дрібних грошей. Туди вміщалася якраз восьмушка хліба, шматочок вареної вобли й кілька ложок супу. Біда була з спідницями, вони сповзали, перешивати було нічим і ніколи. Зате Катині очі стали вдвоє більші, ніж минулої осені, коли Мотрона навмисне відгодовувала її жирними коржиками.

Дівчатка в школі, зворушливо кривлячи голодні роти, часом говорили їй:

«Тьотю Катю, яка ви гарненька…»

Це Каті давало втіху, тому що все життя було в майбутньому. Єдина пам’ятка — ізумрудний перстень, зелененький вогник — загубився ще в селі Володимирському. Дорогі тіні, що населяли цей старий будинок у Староконюшенному, їй більше не згадувались. А майбутнє, куди спрямовані всі надії, всі думки людей, змучених голодом, холодом, розоренням, війною, — уявлялось Каті широкою дорогою, що виблискувала, як скло під сонцем, серед зелених лук і димних озер з непорушними шатрами дерев, — дорога вела до обрисів голубуватого міста, незвичайного, пишного, прекрасного, де всі знайдуть щастя.

Одного разу Катя розказала про це на уроці. Діти слухали, принишклі. Сентиментальним дівчаткам особливо сподобалось, що дорога в майбутнє в’ється повз зелені луки, де можна побігати за метеликами і збирати букетики крихітних квіток, схожих на зірочки. Хлопчиків це оповідання не задовольнило: Катя нічого не сказала про поїзди, які мчать всюди по цих луках повз семафори, через гратчасті мости й тунелі, не згадала про величезні труби, з яких весело шугає дим. Усі погодились на тому, що місто майбутнього — звичайно, голубе, з такими будинками, за які зачіплюються хмари, з страшенно швидкими трамваями, з гойдалками на всіх бульварах і рундуками, де роздають булки й ковбасу. Катя спитала: «А морозиво?» Але, виявляється, ніхто з дітей ніколи морозива не куштував, — може, й куштували, як були маленькими, але забули.

Каті доводилось дуже берегти сили. Недавно вона несла на двір повне відро й відчула, що не може його вдержати, поставила на підлогу, — довелося прихилитись до стіни, перемагаючи темноту в очах. На щастя, читання лекцій про мистецтво так і не відбулося: Москва зовсім збезлюділа, — можна було пройти від Арбата до Страсної, не зустрівши прохожого. Але зате щодня тепер в «Известиях» друкувалися переможні воєнні зведення. Червоні армії через розрив фронту під Касторною широким потоком вливались на Донбас, і в тилу у білих палахкотіли селянські повстання. Тепер уже видно було кінець війні і нещастям.

Годині о восьмій вечора Катя сиділа вдома, не засвічуючи коптилки. Бджілка, коли топилася, давала досить світла через напівзачинені дверцята. Сидячи на низенькому ослінчику, Катя обережно підкладала трісочки, вони яскраво загорялися й весело потріскували, тому що були з тієї самої сонячної енергії, про яку Катя розповідала в школі.

Катя читала «Злочин і покарання». Боже мій, яке ж безутішне було те життя! Поклавши руки на книжку, Катя дивилась на вогонь. Яка то була страшна ніч, проведена Свидригайловим у дерев’яному трактирі, на Великому проспекті. Це був той самий ресторан, де Катя лише один, лише один раз за своє життя була удвох з Безсоновим і, може, в тій самій кімнаті, де Свидригайлов зволікав час, годину за годиною, вже знаючи, що не подолає жаху і огиди до життя.

Це прокляття розбите, спалене, розвіяне. І можна отак сидіти, спокійно читати про минуле, підкладати трісочки й вірити в щастя.

По коридору врізнобій затупотіли кроки, — мабуть, знову до Маслова прийшли радитись: останнім часом до нього завжди смерком приходили якісь люди, і злі голоси їх чути було навіть у Катиній кімнаті. Коли б не кінчалась нарада, Маслов, провівши до кухні людей, обережно стукав до Каті:

«Невже спати лягли? Соромно, соромно рано вкладатися… А ще сучасна жінка… Ай, ай, ай…»

Він настирливо крутив дверну ручку, і Катю трясло від обурення. Маслов був упертий і неймовірно самовпевнений. Він міг до ранку стояти за дверима.

«Катерино Дмитрівно, та хочу лише нишком посидіти коло вашої грубки… Розгулялися нерви… Пустіть по-товариському…»

Було нерозумно відмовчуватись, і Катя кінець кінцем відчиняла двері. Він сідав перед бджілкою, підкладав полінячки, — а кожна така полінячка була дорожча за золото, — і, загадково усміхаючись та простягаючи вузенькі долоні над розжареним залізом, починав міркувати про грізний, як космос, взаємний потяг чоловічої і жіночої статі… В покорі цьому потягові — краса! Все інше — мерзенне пуританство. До того ж Катя — гарна, самотня і «вільна від постою», як він висловлювався. Він був непохитно впевнений, що вона не сьогодні-завтра пустить його під свою ковдру…

Сьогодні, начитавшись Достоєвського, Катя з тугою прислухалася до голосів у кімнаті Маслова. Там лунали люті вигуки й падали — раз у раз — якісь предмети, наче на підлогу жбурляли книжками. Вже сьогодні він