Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

кинувся Теплов, — дрябле обличчя його з висячими вусами прагнуло шампанського, романсів і дівчат…

— Ну слава богу, панове… їдьмо…

Засунувши чобіт у стремено, він застрибав на одній нозі біля коня, що заноровився. Рощин був уже в сідлі. Дундич вийняв портсигар, закурив, — смуглі, сухі пальці його злегка тремтіли, — він кинув горящого сірника, взяв у Латугіна повід і — різко:

— В перший провулок ліворуч, риссю марш!

До першого провулка було лише десяток будинків; Латугін, Гагін і Задуйвітер, цокаючи копитами по брукові, перші звернули туди; Теплов закричав, стримуючи коня і обертаючись:

— Панове, панове, другий праворуч…

Але кінь його заніс разом з усіма ліворуч. Рощин, завертаючи, на розі обернувся і побачив, як з під’їзду готелю вибігали юнкери, швидко озираючись і клацаючи затворами.

— Рощин, що за чорт! — мало не плачучи, кричав Теплов, переходячи з усіма на галоп. Дундич на скаку близько під’їхав до нього, перегнувшись, міцно вхопив його за руку і, обриваючи шнур, висмикнув у нього з кобури револьвер.

— Шампанське за мною! — крикнув він йому, вишкіряючи зуби. Тепер уже й він, і Рощин, і троє бійців мчали кривим провулком щодуху повз будинки, огорожі, старі липи, які чіплялись голим гіллям за їх шапки. Позаду лунали постріли. Не зменшуючи ходу, вони проскакали поле, недалеко від мосту знову перейшли на рись і вже повільно під’їхали до передмостових окопів. Дундич покликав, ляпаючи коня по паруючій шиї:

— Старший унтер-офіцер Гвоздьов! — і коли той, ховаючи в рукав цигарку, підійшов: — Штаб-ротмістр Теплов просив мене переказати, що повернеться через півгодини. Двадцять четвертого вранці ми знову будемо тут, то ви вже нас кулеметами не лякайте…

— Слухаю, пане підполковнику…

Коли міст залишився далеко позаду, і вже смеркало, і вмиленим коням, що почали спотикатися, дали перепочинок, Дундич сказав Рощину:

— Мені дуже неприємно перед вами і перед товаришами… Багато разів я лаяв себе за шикування… Небезпека п’янить, розум загострюється, закоханий у самого себе, забуваєш про мету й відповідальність… І потім завжди каєшся… Якби зараз товариші злізли з коней, стягли мене за ногу й набили добре, я б не образився, навіть відчув би полегкість…

Рощин закинув голову й голосно зареготав, — йому теж треба було звільнити себе від тривалого напруження, що здавило його всього.

— Ай справді, Дундич, варто б вас добре віддубасити — особливо за ту цигарочку в під’їзді…

Хитрість Будьонного вдалася. Мамонтов і Шкуро, прочитавши його листа, переданого з таким нечуваним зухвальством особисто їм у руки, просто оскаженіли. Щоб так писати, та ще призначити день і годину здобуття Воронежа, — потрібна певність. Значить, вона була у Будьонного. Генерали втратили почуття рівноваги.

Його план поразки білої кінноти грунтувався на контратаці всіма своїми зосередженими силами послідовно проти трьох колон донських і кубанських дивізій, що прагнули оточити його. Вони гаялись з наступом і обмежувались розвідкою. Тепер він був певний, що вони кинуться на нього наосліп.

В ніч на дев’ятнадцяте жовтня розвідка донесла, що почався рух противника. Час кривавої битви настав. Семен Михайлович, який сидів з своїми начдивами при свічці над картою, сказав: «В час добрий», — і віддав наказ по дивізіях, по полках, по ескадронах:

«По конях!»

Чи в темній хаті, чи в полі, в окопчику, прикритому гіллям і сіном, чи просто під стіжком задзвонили польові телефони. Зв’язківці почули в навушники те, чого всі ждали з години на годину, Вістові, кинувшись на коней, на скаку ловлячи стремено, помчали в темряву. Бійці, що спали не роздягаючись, цієї чорної, як ворожа могила, безвітряної ночі, прокидались від протяжного крику: «По конях!» — схоплювались на ноги, струшуючи сон, кидались до конов’язей і поквапливо сідлали, підтягали попруги так, що коні хиталися.

Ескадрони з’їжджались на поле по криках команди, що перекочувались по фронту, знаходячи в темряві своє місце. Строїлись і довго ждали, поглядаючи в той бік, де повинен от-от зажевріти світанок. По-нічному важко зітхали коні. Вогкий холодок пробирався під ватні куртки, кожушки й ріденькі солдатські шинелі. Мовчали, не курили.

І от далеко пролунав перший булькаючий постріл. Почулись голоси комісарів: «Товариші, Семен Михайлович наказав вам розбити противника… Найманці буржуазії рвуться до Москви, — смерть їм! Укрийте славою революційну зброю».

Зоря не освітила поля. Лежав туман. З важким тупотом — стремено до стремена — мчала, розгорнувшись на кілька верст, лава восьми будьоннівських полків. В густому тумані було видно тільки — товариш з правого боку, та товариш з лівого, та попереду кінські зади, що стрибали в хиткому молоці.

Противник був близько — на зближенні. Вже чути було його безладні постріли. Вже бійці, все підганяючи, все підганяючи коні, витягали шиї, силкуючись побачити його… І от по всій лаві прокотився крик, — голосніше, зліше, лютіше. Передні побачили його…

З туману почали виростати тіні вершників, що завертали назад. Не витримало серце у донських козаків. Вони такою самою лавою мчали назустріч… Та, видно, чорт заніс їх так далеко від рідних станиць — рубатися з цими червоними дияволами. Почули, як гуде і двигтить все поле, зрозуміли, яка страшна сила зштовхне от-от коней і людей, змішає, закрутить, і поваляться гори закривавлених тіл… Коли б хоч було за що! І понадіялись козаки на прудких донських скакунів, — почали спиняти, завертати… Хіба лише кілька найбільш одчайдушних, п’яних від молодецтва, врізалися в будьоннівську лаву, рубаючи шаблями з плеча і навідліг…

Не врятували донські скакуни. Ті, хто вже повернув, стикалися з тими, хто ще поспішав уперед… Свої збивали своїх… Будьоннівці, наскакуючи, рубали, і топтали, і гнали… Почалися дикі вигуки… В тумані тільки й видно було — вершника, що припав до гриви, і другого, що наздоганяв його, відкинувшись у сідлі, щоб ударити шаблею. Вищали, хапаючи зубами, оскаженілі коні…

Тепер уже всі козачі полки кинулись утікати. Але глибоко з флангу їм перепинили шлях кулеметні тачанки і вогнем відкинули їх вбік. А там, в