Олександр Боргардт - Аналітична історія України

мільйонів людей, під назвою християнства греко-католицького обряду. В часи від 1939 й після, греко-католицька церква та її вірні віддано боролися разом із усім народом проти обох тоталітарних окупантів, що змінювали одне одного кожні три роки. Вона й відзначила себе в історії Третіх Визвольних Змагань – як великими людьми, як митрополит Андрій Шептицький або кардинал Йосип Сліпий, так і численними героями й мучениками. З нею московським окупантам по їх перемозі – теж потрібно було щось робити.

Що ж і зробили. Із властивою собі брутальністю та примітивністю. Було, насамперед, знайдено необхідну для справи кількість зрадників, бо – як же без них? Бо, Москва завжди, у будь-якій справі, спиралася не на власних героїв, яких ніколи не було, а на чужих зрадників.

Все завершилося комедією «Собору» восени 1945, де було, як не зраджує пам’ять, десь 40 зрадників та ще пару десятків «мирян» – напевно енкаведистів. «Собор» і вирішив «для пользи дєла» – приєднати назад греко-католицьку церкву до російської православної. Через триста з добрим гаком років – повернути в «лоно», так би мовити. Коли врахувати, що в Галичині на той час було кілька сотен парафій – «собор» можна вважати, аж як представницьким…

У XX ст., як ми добре знаємо, справедливість (як вона взагалі бувала) повзала черепашим ходом, та тільки 1980 у Римі був проведений синод Української Католицької Церкви, в якому взяли участь 15 уніатських єпископів світу, з США, Канади, Німеччини тощо. Він, нарешті, й викрив офіційно нелеґітимність собору 1946, постановивши, що такого просто «ніколи не було». Тобто – підкресливши цим його повну тодішню неправомірність. Чи не можна було цього зробити тоді ж, як не у 1947, то хоча би у 1953? Але, що ж краще запізно, ніж взагалі – ніколи…

Втім і це, як же запізніле рішення викликало чергову судому пропаґандистського сказу в Москві. Йдеться про збірку (наклад 200 000 прим.) «Арґументы», Москва, ИПЛ, 1981, де саме про це й собі писнуло таке щось як К. Є. Дмітрук («Бесперспективная ставка» с. 78–95). Усі замахи на Львівський собор 1946 рішуче спростовуються, бо (зберігаємо рідну мову автора):

В то же время Львовский собор 1946 г. – последний собор греко-католической церкви, который проходил под председательством известного противника униатства, претопресвитера Гавриила Костельника, по-злодейски убитого через два года бандеровцами, как хорошо знают и сами авторы цитированного заявления и их нынешние хозяева, носил широкий представительный характер. В его заседаниях принимали участие экзарх Украины митрополит Киевский и Галицкий Иоанн, епископ Львовский и Тернопольский Макарий, епископ Закарпатский Нестор, другие епископы православной церкви, 216 греко-католических священников, среди которых почти все деканы, и 19 мирян.

(с. 81)

Але, давайте з нашим досвідом мерщій впіймаємо цього автора за руку. Бо, слова «другие епископы православной церкви» не полишають і тіні сумнівів у тому, що й перелічені перед ними владики теж належали до православ’я, аж до голови – «известного противника униатства». А як воно так, то й малій дитині має бути ясно, що до уніатства цей собор, були там, чи не були оті «грєко-католічєскіє свящєннікі», – вже жодного відношення мати не міг, як був незаконним. А, щодо отих «19 мірян», то це й були, мабуть, головні на ньому енкаведешники, хіба ні? Цей автор не шкодує реторики, розписуючи нам про те, що:

Иерархи проклятой украинским народом унии благословили создание 14-й ваффен СС дивизии «Галичина» и буржуазно-националистических банд, участники которых обесчестили себя страшными злодеяниями против мирного населения как во время фашистской оккупации, так и в первые послевоенные годы.

(с. 79).

(див. далі Доп. 4)

Поб’ємо ми далі й цього козирного аса московськой пропаґанди, показавши як двічі два його фальшивість; поб’ємо звичайною логічною двійкою. Бо брехня, здебільшого, не може не бути алогічною.

Як бачимо, якщо в Україні так і не оцінили – унікальних можливостей греко-католицтва для звільнення від Росії, то більшовики триста років потім – як же вірно та добре оцінили! – та поквапились ліквідувати греко-католицтво в першу чергу.

Годі казати, що українська церква не підкорилася, пішла до підпілля та вклала свій чималий внесок у справу національного визволення.

Доповнення 2

Як вони нас «колективізували»

Досі ми всю увагу віддавали боротьбі та військовим діям. Настав час подивитись зблизька на побудову «нового общєства» у Галичині московськими окупантами, бо – віддамо їм і належне, – вони не тільки грабували, убивали, закатовували та депортували до ҐУЛАҐу і Сибіру українських людей, але робили все це прагнучи «наладіть мірную жізнь»; та – й наладнали, врешті. Всі бачили.

Ми попередньо, за більш важливими справами, дещо оминули отой їх «год вєлікого пєрєлома» 1930, що так полегшив керування голодоморами; то й компенсуємо це тепер. Бо й тут, на заході України, припізнена «коллєктівізація сєльского хозяйства» була один в один такою самою: ґвалтівницькою, протиправною (навіть за їх законами) та безглуздою для справи. Як і будь де; як і в іншій Україні того пам’ятного 1930.

Так от, придивимося дещо, а як це ними робилося.

Розглянемо один-єдиний приклад, цього стане задосить. Бо, ми ж знаємо, розмахом уяви ця потолоч не відзначається. Використаємо те, що було свого часу викладене в статті Р. Пастуха «Правда про Мужиловичі» (ґаз. «За вільну Україну», Львів № 128 (488), від 27.10.1992); дамо це у вільній переповіді, але стисло дотримуючись наведених фактів. А факти ці були викладені ще десь у 1950, гектографічній листівці підпільного проводу ОУН, яка випадком потрапила до рук автора згаданої статті.

Московська більшовичня ризикнула проводити свою «коллєктівізацію» лише тоді, коли збройний опір ОУН–УПА вже дещо виснажився та послабнув. Але, самі люди добре знали, що «коллєктівізація» несе їм працю за так, загальне зубожіння та голодомори. А комуністи, зі свого боку, теж це добре знали та прагнули цим тримати селянство у карбах постійною погрозою голоду. Пам’ятаєте, що з цього приводу учив їх божевільний садист В. Лєнін – «нашє срєдство – хлєбная карточка…» «Срєдство» – примусити задарма працювати.

Отже, простежимо хроніку та динаміку проведення «коллєктівізаціі» в селі Мужиловичі, Яворівського району Львівськоі області, на початку 1950. Селяни якого однодухо об’єдналися на тому, що ніяк не бажали об’єднуватися в «колхоз».

Тоді, 3.01.1950, до їх села заявилися біля 200 озброєних окупантів та намагалися багнетами зігнати селян на загальні збори. До них додався 5.01.1950 якийсь «прєдставітєль» зі самого Києва, що рясно наливав їм про оте «свєтлоє будущєє», але не мав успіху. Та відбуваючи, наказав війську, що зайняло село, – вдатися до випробуваних методів.

Тоді 7.01.1950 окупанти вивезли 14 селянських