Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

існувала ще й розгалужена мережа високошвидкісних доріг, а поза межами колишнього Радянського Союзу, Південних Балкан і найбідніших районів Польщі та Румунії для більшості європейців тепер був доступний автомобіль. Ці зміни, разом зі швидкісними суднами й лібералізованими авіалініями, дали людям змогу жити в одному місті, працювати в другому, а робити покупки чи розважатися іще деінде: це не завжди було дешево, але ніколи досі не було так легко. Доволі часто молоді європейські сім’ї могли уявити собі, що, наприклад, житимуть у Мальме (Швеція), а працюватимуть у Копенгагені (Данія); або щодня їздитимуть з Фрайбурга (Німеччина) до Страсбурга (Франція) чи навіть на інший берег з Лондона до Роттердама; або ж із Братислави (Словаччина) до Відня (Австрія), відтворюючи звичне колись сполучення габсбурзької доби. Народжувалася справді інтегрована Європа.

Дедалі мобільніші європейці тепер були знайомі одне з одним краще, ніж будь-коли. І вони могли подорожувати та спілкуватися на рівних умовах. Але деякі європейці залишалися відверто «рівнішими» за інших. Через дві з половиною сотні років після того, як Вольтер визначив межу між Європою, яка «знає», і Європою, яка «чекає, щоб про неї дізналися», ця розбіжність майже не втратила актуальності. Влада, процвітання й інститути скупчилися в далекому західному кутку континенту. Моральна географія Європи — Європа в головах європейців — складалася з осердя «справді» європейських держав (деякі зокрема Швеція, були доволі віддалені географічно), а їхні конституційні, правові та культурні цінності ставили за взірець для «менших» європейців, кандидатів у європейці, які прагнули, так би мовити, стати по-справжньому собою[610].

Тож від східних європейців очікувалося, що вони знатимуть про Захід. Однак коли знання рухалося у зворотному напрямку, це не завжди свідчило про дуже позитивне визнання. Справа була не тільки в тому, що вбогі східні та південні європейці їхали на північ і захід, щоб продавати свою працю чи своє тіло. Під кінець століття деякі східноєвропейські міста, вичерпавши свою принадливість як нововідкриті форпости втраченої Центральної Європи, почали позиціонувати себе в прибутковому нішевому ринку як дешеві місця відпочинку для масового туризму економ-класу із Заходу. Зокрема, Таллінн і Прага зажили сумнівної репутації як локації британських «холостяцьких вечірок» — недорогих турів вихідного дня для англійців, які шукали море алкоголю та дешевий секс.

Туристичні агенти й організатори подорожей, клієнти яких колись уподобали Блекпул або ж (зовсім нещодавно) Бенідорм, тепер у дикому захваті розповідали про екзотичні розваги, які чекали на них на сході Європи. Та, з іншого боку, англійці також були по-своєму периферійними, саме тому Європа для багатьох із них залишалася чимось екзотичним. У 1991 році софійський тижневик Kultura запитав болгар, яка іноземна культура їм найближча: 18% обрали французьку, 11% — німецьку (і 15% — «американську»). І лише 1,3% заявили про певне відчуття близькості до «англійської культури».

Беззаперечним центром Європи, незважаючи на всі проблеми, пов’язані з наслідками об’єднання, усе ще була Німеччина — найбільша за кількістю населення та продуктивністю держава в ЄС, що була, власне, ядром «осердя Європи», як стверджував кожен канцлер, від Аденавера до Шредера. Німеччина також була єдиною країною, яка подолала минулий розрив. Завдяки об’єднанню, імміграції та переміщенню федерального уряду Великий Берлін тепер був у шість разів більший, ніж територія Парижа: це характеризувало відносне становище двох членів — лідерів Союзу. Німеччина домінувала в європейській економіці. Вона була найбільшим торговельним партнером більшості держав — членів ЄС. Дві третини чистого доходу Союзу давала сама лише Федеративна Республіка. І незважаючи на те, що німці були його головними платниками (або, можливо, через це), вони залишалися серед найвідданіших громадян ЄС. Німецькі державні діячі періодично пропонували створити групу держав «прискореної процедури» — прихильників повної інтеграції федеративної Європи, а потім полишали цю ідею, неприховано роздратовані зволіканнями з боку партнерів.

Якщо Німеччина — продовжуючи вольтерівські аналогії — була країною, яка найкраще «знала» Європу, очікувалося, що на початку ХХІ століття дві інші колишні імперії наполегливо прагнутимуть того, щоб вона «ознайомилась» і з ними. Так само як і Німеччина, Росія і Туреччина колись відігравали імперську роль у європейських справах. Багато росіян і турків розділили некомфортну долю німецьких етнічних спільнот Європи: з переміщених спадкоємців диктаторської влади вони перетворилися на загрожені меншини, залишки у слідах імперського відступу, до яких із презирством ставилися в тих державах, де вони опинилися. Наприкінці 1990-х років вважалося, що за межами Росії в незалежних країнах Східної Європи живуть понад сто мільйонів росіян[611].

Але на цьому подібність закінчувалася. Пострадянська Росія була радше євразійською імперією, ніж європейською державою. Поглинену кривавими повстаннями на Кавказі, від решти Європи її утримували на відстані нові буферні держави — Білорусь, Україна та Молдова, а також її дедалі авторитарніша внутрішня політика. Про те, щоб Росія приєдналася до ЄС, не йшлося: нові члени, як ми пам’ятаємо, мали відповідати «європейським цінностям» — Москва Володимира Путіна і близько не визнавала верховенства права, громадянських прав та свобод й інституційної прозорості, не кажучи вже про те, щоб їх сповідувати[612]. У кожному разі російську владу більше цікавили будівництво трубопроводів та продаж газу до ЄС, аніж вступ до нього. Багато росіян, зокрема жителі західних міст, інтуїтивно не вважали себе європейцями: коли вони подорожували на захід, то говорили (як і англійці), що «їдуть до Європи».

Однак Росія впродовж трьохсот років використовувала європейську владу «на практиці», і ця спадщина нікуди не зникла. Російські бізнесмени намагалися поглинути латвійські банки. Литовський президент Роландас Паксас був змушений у 2003 році піти з посади через підозру в близьких зв’язках з російською мафією. Москва зберігала свій балтійський анклав навколо Калінінграда та продовжувала вимагати необмеженого транзиту (через Литву) для російських вантажних і військових перевезень, а також безвізових подорожей у ЄС для російських громадян. Гроші, відмиті в бізнес-оборудках російських олігархів, виводилися через ринок нерухомості в Лондоні та на Французькій Рив’єрі.

Іншими словами, у короткій перспективі присутність Росії на зовнішньому краї Європи була відверто неприємною. Але не становила загрози. Російська армія мала інше завдання та в будь-якому разі перебувала в занедбаному стані. Причиною для серйозного занепокоєння був стан здоров’я російського населення: тривалість життя, особливо серед чоловіків, стрімко падала, міжнародні інстанції вже певний час попереджали, що в країні поширюється туберкульоз, а захворюваність на СНІД перебуває на межі епідемії. Проте це був насамперед привід для хвилювання для самих росіян. У найближчому майбутньому Росію повністю поглинули власні справи.

У довшій перспективі сам факт близькості Росії, її розмір і запаси викопного палива, які не мають собі рівних, неминуче