Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

її як першу іноземну — усі інші вивчали англійську. У деяких частинах колишньої Габсбурзької Європи французька більше не була навіть другою іноземною мовою в школах — її місце заступила німецька. «Франкофонія» — спільнота мовців французької у світі, переважно в колишніх колоніях — продовжувала відігравати суттєву роль на світовій мовній арені; але занепад французької в її європейському домі ні в кого не викликав сумнівів, і, напевно, шляху назад не було.

Навіть у Європейській комісії в Брюсселі, де на початку її існування французька була панівною офіційною мовою і де ті бюрократи, для яких французька була рідною, мали значну психологічну й практичну перевагу, все змінилося. Зміни відбулися не так через приєднання самої Британії, адже всі державні службовці, відряджені з Лондона, вільно володіли французькою; як через появу скандинавів, що вільно володіли англійською; розширення (через об’єднання Німеччини та вступ Австрії) німецькомовної спільноти, яка вже позбувалася своєї післявоєнної сором’язливості; та перспективу приєднання нових східних членів. Незважаючи на залучення перекладачів-синхроністів (щоб забезпечити переклад для 420 можливих мовних комбінацій Союзу, що складався з 25 членів), володіння однією з трьох головних мов Союзу було обов’язковою вимогою для кожного, хто хотів мати реальний вплив на політику та її впровадження. А французька тепер опинилася в меншості.

Однак, на відміну від німців, французька влада не розпорядилася перейти на англійську, щоб забезпечити собі комерційну та політичну успішність. Хоча дедалі більше молодих французів вивчали англійську та їздили за кордон, щоб її практикувати, влада зайняла рішуче оборонну позицію: поза всяким сумнівом, почасти через незручний збіг обмеженого використання французької мови та зменшення міжнародної ролі країни. Велику Британію це оминуло тому, що американці також говорили англійською.

Спочатку французи відреагували на натяки зниження їхнього мовного впливу вимогою, щоб усі продовжували говорити своєю мовою. Ще в 1970-х роках президент Жорж Помпіду сформулював це так: «Якщо французька мова коли-небудь перестане бути основною робочою мовою Європи, Європа сама ніколи не буде повністю європейською». Утім невдовзі стало зрозуміло, що це пропаще діло, тому інтелектуали й політики обрали натомість «менталітет облоги»: якщо французькою більше не говорять за межами кордонів країни, то вона принаймні мусить мати виняткову монополію всередині неї. У липні 1992 року 250 видатних постатей, зокрема письменники Режіс Дебре, Ален Фінкелькрот, Жан Дютур, Жан Ґалло і Філіпп Соллерс, підписали петицію, в якій вимагали, щоб уряд законодавчо закріпив виняткове використання французької на конференціях та зустрічах, які проводяться на французькій території, у фільмах із французьким фінансуванням тощо. В іншому разі, попереджали вони, «англоглоти» змусять нас усіх говорити англійською «чи, радше, американською».

Французькі урядовці всіх політичних переконань були раді підкоритися, навіть якщо тільки формально. «У міжнародних організаціях, у науці та навіть у стінах наших міст, — заявила міністерка і членкиня соціалістичної партії Катрін Таска, — битви за французьку мову не уникнути». Через два роки міністр культури консерватор Жак Тубон продовжив цю тему, відкрито висловивши те, що залишила недоговореним Таска: що приводом для занепокоєння був не так занепад французької, як насамперед гегемонія англійської. Було б краще, якби французи вивчали щось інше — будь-що інше. «Чому, — запитував Тубон, — наші діти мають вивчати бідну англійську — щось, що вони завжди можуть вивчити в будь-якому віці — тоді, коли вони мали б стати глибшими поціновувачами німецької, іспанської, арабської, китайської, італійської, португальської чи російської?»

Ціль Тубона — яку він презирливо назвав «меркантильною англійською», що витісняє французьку («основний капітал, символ гідності французького народу») — весь час вислизала, навіть коли він брав її на мушку. Інтелектуали на кшталт Мішеля Серра могли бундючно скаржитися, що вулиці Парижа за окупації рясніли меншою кількістю назв німецькою, ніж сьогодні — англійською, але молодшому поколінню, яке виросло на фільмах, телепрограмах, відеоіграх, інтернет-сайтах і міжнародній попмузиці — та говорило гнучким французьким сленгом, у якому було повно запозичених й адаптованих слів і словосполучень, — було глибоко начхати.

Ухвалити закон, який зобов’язував французів говорити одне з одним французькою (хоч про нього згадували здебільшого тоді, коли його порушували) — то була одна справа. Але спроба запровадити вимогу, щоб іноземні науковці, бізнесмени, аналітики, правники, архітектори тощо, перебуваючи на французькій території, висловлювалися лише французькою або розуміли її, коли нею говорять інші, могла мати тільки один наслідок: зі своїми справами та ідеями вони поїхали б до інших країн. До початку нового століття істину усвідомили більшість французьких публічних осіб і політиків (хоча в жодному разі не всі), і вони змирилися із жорсткою реальністю Європи ХХІ століття. Нові європейські еліти, хай ким вони були, не говорили і не збиралися говорити французькою: «Європа» більше не була французьким проєктом.

Щоб розібратися, якою ж була Європа наприкінці другого тисячоліття, хочеться простежити її внутрішні поділи, тріщини та розриви (що ми і зробили), які неминуче відбивали глибоко поділену сучасну історію континенту і беззаперечне розмаїття її спільнот, ідентичностей та історій, що накладалися одна на одну. Але розуміння європейцями того, ким вони були і де жили, формувалося не тільки тим, що їх пов’язувало, а й тим, що їх розділяло: а пов’язані вони тепер були більше, ніж будь-коли.

Найкраще ілюстрування «дедалі тіснішого Союзу», яким зв’язали себе європейці — чи, точніше, у якому їх зв’язали їхні просвітлені політичні лідери, — можна було знайти в комунікаційній мережі, що в ньому утворилася і ставала ще густішою. Інфраструктура внутрішньоєвропейської транспортної системи — мостів, тунелів, доріг, поїздів і поромів — упродовж останніх десятиліть століття розширилася до невпізнання. Тепер європейці мали найшвидшу та (за винятком британської залізничної мережі, яку недарма часто проклинають) найбезпечнішу систему залізниць у світі.

На велелюдному континенті, де через порівняно короткі відстані наземний транспорт мав перевагу перед авіасполученням, залізниці були беззаперечним об’єктом постійних державних інвестицій. Країни, які разом вступили в Шенген, тепер за значної підтримки з боку ЄС працювали разом, щоб створити розширену мережу вдосконалених високошвидкісних колій від Мадрида та Рима до Амстердама й Гамбурга, у перспективі плануючи їхнє розширення на північ до Скандинавії та на схід через Центральну Європу. Навіть у тих регіонах і країнах, які, можливо, ніколи не насолодяться поїздами TGV, ICE чи ES[609], європейці тепер могли подорожувати своїм континентом — не обов’язково набагато швидше, ніж століття тому, але зі значно меншими перешкодами.

Як і в ХІХ столітті, інновації в європейському залізничному сполученні відбувалися за рахунок тих міст і районів, які вони не обслуговували і які ризикували втратити ринки й населення та відстати від своїх конкурентів, яким пощастило більше. Але тепер