Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

— Ти, як виростеш, — ким хочеш бути?

— Не знаю… Мама каже — цієї зими не переживемо…

На Москву насувались білі полчища, а ще швидше насувалась осінь. Просяяло кілька золотистих сумних днів бабиного літа, і вітер уперто зарядив з півночі, гонячи хмари безпросвітними валами.

У школі нічим було топити залізну грубку. Катя ходила в Наркомос до оливкового чоловіка скаржитися, але він тільки кивав головою, не відриваючи гарячкових очей від Катиного милого обличчя: «Розумію, Катерино Дмитрівно, вашу турботу й ціню Ваш запал, але з дровами буде жахливо цієї зими: Наркомосу обіцяні дрова, але вони у Вологодській губернії, звідти їх треба везти возами… Взагалі ж, штовхайте, натискайте, де тільки можна…»

Діти приходили в школу посинілі й мокрі, в таких дірявих пальтечках, в старих маминих кацавейках, які хіба тільки на. город почепити, що Катя, нарешті, наважилась на відкритий бандитизм і призначила суботник, щоб зламати огорожу. Шкільний сторож — глухий старик з дерев’яною ногою, Катя й діти, — а вони прийпіли майже всі, — темного вечора, під шум вітру з дощем розламали огорожу і все перенесли в шкільні сіни. Сторож нарізав дров, і на другий ранок у класній кімнаті було тепло, вогко, від сирих стін ішла пара, діти сиділи повеселілі, і Катя розказувала їм з кафедри про сонячну енергію (про це вона саіра взнала лише вчора з корисної книжки «Сили природи»).

— Все, що ви бачите, діти, — ця кафедра, ці парти й вогонь у печі, і ви самі — це сонячна енергія… Оволодіти нею — завдання людства… Ось для чого треба вчитися і вчитися, боротися й боротися… А тепер ми перейдемо до уроку російської мови… Російська мова — це ж також сонячна енергія, тому нею треба добре оволодіти…

Під час перерв діти розказували Каті всякі новини. Діти знали все, що робилось на Прєсні в Москві і навіть за кордоном, у лордів-мордів. Катя дуже багато взнала з цих оповідань. Так, раніш ніж з газет, вона дізналася про прорив білих під Орлом, звідки почали прибувати поранені. Дві дівчинки на власні вуха чули, як у Микуліних — куди вони навмисне бігали — Степан Микулін, токар, який тільки що повернувся, бідний, весь прострелений, підвівся на ліжку, — а йому лікарі суворо наказали лежати, — і кричав страшним голосом до дружини й матері:

— Зрада у нас на фронті, зрада! Дайте мені паперу, чорнила, я напишу Володимиру Іллічу! Найкращі пролетарі кров’ю вмиваються, сирою землею вкриваються, а Москви не хочуть віддати білому генералові… Ми не винні, що Орел зданий, — зрада!..

Петров Митя, слухаючи ці розповіді дівчаток, зробився блідий як штукатурка, і очі у нього все розширялися, такі мученицькі, що Катя сіла поруч на парту, пригорнула його голову до грудей, але він мовчки випростався, — йому було не до втіхи, не до ласки.

Кілька днів лив як з відра дощ, і Прєсня, здавалось, по коліно увійшла в рідке олов’яне болото, діти приходили зовсім розгублені від страшних чуток, що поширювались по місту, як чума. Було трудно примусити дітей зосередитись на уроках. Руденька дівчинка, Клавдія, яка не приготувала складання й віднімання, голосно заплакала посеред уроку арифметики. Катя постукала олівцем по кафедрі:

— Візьми себе зараз же в руки, Клавдіє.

— Не можу, тьо-о-о-о-тя Ка-а-а-тя…

— Що трапилось?

Дівчинка відповіла хриплувато:

— Мама каже: однаково, не вчись, Клашко, арифметики…

— Дурниці, мама твоя ніколи цього не говорила.

— Ні, вона сказала: однаково — вийшла з болота й підеш у болото… Офіцери всіх нас кіньми потопчуть…

Смерком Катя пішла на лікбез, — пробиралась попід самі огорожі, щоб якнайменше замочити ноги, в розпачі спинялась на перехрестях, не знаючи, як перебратися через вулицю. На квартиру робітника Чеснокова (недавно посланого на фронт комісаром) з десяти жінок, яких вона навчала, не прийшла того вечора жодна. Чесночиха, яка півроку тому вийшла заміж, вагітна, страшенно схудла, вся в жовтих плямах, сказала Каті:

— Не ходіть ви зараз до нас, заждіть, не до того нам… Та й вам буде краще.

Вона показала Каті записочку від чоловіка, з фронту:

«Любо, якщо Тулу візьмуть, тоді готуйтеся. Москву віддавати не будемо, тільки через останній труп… Пишу нашвидку, є нагода… Може трапитись, до тебе зайде військовий товариш Рощин — ти йому вір. Він розкаже про все, — добре, якщо його послухають наші товариші… Та нехай йому допоможуть, коли йому щось буде потрібно… З усім цим живий, здоровий, навчився їздити верхи, про що ніколи й не думав…»

— Ждемо цього товариша Рощина, та щось не їде, — сказала Чесночиха, тужно дивлячись на мокре вікно. — Приходьте тоді, послухаєте, я за вами дівчинку пришлю… Це хто ж Рощин — чи не ваш чоловік?

— Ні, — відповіла Катя, — мій чоловік давно вбитий.

Повернувшись додому, вона затопила залізну грубку з трубою в кватирку — бджілку, названу так тому, що грубки ці наспівували, коли їх топили трісками, — її зробили на Прєсні робітники й самі встановили в Катиній кімнаті, вважаючи, що їх учительці буде набагато здоровіше ночувати хоч в якомусь теплі. Катя зняла розмоклі черевики, панчохи і спідницю, забризкану гряззю, вимила ноги в холоднючій воді, наділа все сухе, налила чайник і поставила на бджілку, вийняла з кишені пальта шматочок сірого колючого хліба, нарізавши скибочками, поклала чисту салфетку поруч з чашкою і срібною ложечкою. Все це вона робила неуважно. Коли стукнули кухонні двері і в коридорі проволоклись нестерпно повільні кроки Маслова, вона пішла й постукала до нього.

— А! Моє шанування, Катерино Дмитрівна. Сідайте.

Дурна погода… А ви все, я бачу, кращаєте. Кращаєте. Так-с…

Він був чомусь надзвичайно злий того вечора. На запитання Каті: що кінець кінцем діється, чого така всюди тривога? — він, не обертаючись, зробив тонкими губами одну з своїх в’їдливих усмішечок:

— ¦ Вас цікавлять партійні новини чи ще