Галина Пагутяк - Гіркі землі

І Кася полізла вниз, взяла за руку того хлопчика, що роздавав ґнотики, той узяв дівчинку, і так усі діти повставали і пішли кривим танцем поміж свічок.

А вода по камені, а вода по білому

Тихо йде, тихо йде.

А потім Кася повела їх вздовж потоку. Одна зі свічок впала у воду, нафта, розлита по поверхні, спалахнула, і в тісній ущелині стало видно як удень. Ліля була так зачарована тим видовищем, що, лиш, коли діти зникли вдалині, зрозуміла, що відпустила Касю, єдину свою подругу, і певно вже ніколи її не побачить. Вона не могла піти за нею. Кривий танець мусить вести хтось один. Або Кася, або вона.

Касі більше пасує. Діти її вже не відпустять. Вона навчить їх мудрості, і вони навчать мудрості її, бо чим менша дитина, тим вона мудріша і правдивіша. І з кривим танцем вони підуть на небо. Їхні руки омиє небесна волога, їхні сорочечки виперуть хмари.

— Я могла б їх також повести, — прошепотіла Ліля, гірко посміхнувшись. — Певно, що могла би…

Але вона віддала цю роль дівчині в білій сукенці, яку ні за що, ні про що втопила навіжена баба. Зате тепер Ліля отримала нагоду розібратись з собою. Вона могла навіть думати вголос. Вона була сама, як була сама усе своє коротеньке життя.

Річка погасла, догоріли неоковирні свічечки на березі. Небо стало таким самим темним, як земля.

— Напевно, це вже кінець, — стислось серце у Лілі. — Я можу зараз впасти у яму чи провалля. Я можу наступити на обірваний електричний провід.

Єдине, що вона відчувала, — це шум дощу і холод. Але Ліля чомусь вірила, що коли Кася вирветься з Борислава разом з дітьми, то пошле їй звістку. Вона не забуде про неї.

Скільки б не тривала темрява, у ній завжди присутня альтернатива — світло. Бо світ не є нерухомим, навіть світ мертвих. Поруч існує світ живих. Ліля не хотіла пропустити ні найменшого знаку, що свідчитиме про відступ темряви. Зліва мала бути площа з клумбами і лавками. Якби Борислав був порядним містом, то у центрі цієї площі стояла б ратуша, така, як у Дрогобичі або Самборі. Але Борислав був для праці, не для життя. Тепер праця скінчилась, хіба що ріпники випросять її у цісаря, а відтак з’явиться робота і для обліковців, інженерів, писарів, лікарів та вчителів. Замість ратуші, правда, є Білий дім, де засідають депутати, які розуміють, що у них немає повноважень цісаря, і тому нічого не роблять.

Мабуть, згадка про цісаря якимось чином ослабила тиск темряви. Ліля не любила сутінків, але темрява була ще гіршою. Вона чула човгання підошов по асфальту, і уявляла собі дуже змучених людей, зневірених, хворих. Вона навіть чула їхній уривчастий хрипкий подих, від цього в неї по спині проповзла змія страху. Може, ті люди були не люди, а лише тіні? Темні у темному. Врешті хтось озвався:

— То кажеш, Ривка спаслася? А син, невістка?

— І двоє онуків. Пересиділи у сховку на Тустановичах.

— А хто сховав?

— Петро Марцінків.

— Ніколи би не подумав… І де тепер вони?

— До Америки виїхали.

— То певно їм багато коштувало. Видиш, Лейбо, гроші всьо можуть. А я шукав їх, думав, вони зариті на Губичах, бо в Тустановичах я всіх знаю.

— Декого знайшли, хто ховався. І тих, і тих постріляли. Але де зарили, не знаю.

— Горе народу Ізраїлю! — завів хтось тонким голосом.

— Не голоси, Хаїме. Се ми й без тебе знаємо. Ех, хоч би одну синагогу, щоб притулити чоло! Так пече…

— Та є кавалок. Півтора стіни. Як Стіна плачу в Єршалаїмі.

— Де? Де?

— Люди добрі, забулись-те, куди маємо зараз йти?

— Не забули, ребе!

— То йдіть собі до нашої святині. Мусимо змовити кадіш на освяченій землі.

— А тоді?

— Ви як мала дитина. Гірше! Ми ляжемо у ту землю. Я коло свого вітця, а ви — коло свого. А ти, Малко, коло мене, вірна моя жоно.

— Такого світ не видів, аби душі вертались знову на землю!

— Кождий раз, коли настає Руїна, таке буває. Не журіться, а радійте, брати і сестри. Довго ми блукали в пітьмі, але тепер вертаємось до свого Єршалаїму, бо тільки туди прийде Машіах.

— Не знаю, ребе, чи ми добре йдемо. Там чутно музику, оркестр грає.

— То на цісаря чекають бориславські люди.

— Вальси Штрауса грають. А нам хіба не треба привітати цісаря, ребе?

— Ні, не треба. Що він нам дасть, той цісар? Родину? Чи, може, перепросить за Гітлера? Чи поверне тобі твій шинок, Хаїме? Чи, може, твій шиб, Лейбо? Що  ви з тим будете робити? У сій землі нема нафти, не буде ні гешефту, ні щастя. Не буде більше Галицької Каліфорнії. Візьміться за руки, євреї, не згубіть одне одного. Нас чекає стріча з родинами.

Зразу потому, як бориславські євреї відійшли, небо розколола мовчазна блискавка, і те небо почало розсуватись, як запона, по обидва боки, і з того отвору почало литись світло, доки не настав білий день. Або, як думала Ліля, небесна сфера розкололася, як шкаралупа яйця, і з потривоженої тверді посипались зірки. Може, на небі вони були справжніми, але на землі виглядали, як бляшані китайські цяцьки, що їх вішають на ялинку. Ліля підняла одну, другу. Перша була шестикутна, як зірка Давида, ще одна — восьмикутна, як різдвяна зірка, а третя — п’ятикутна, комуністична.

Зірки падали з тихим дзенькотом, щораз нікчемніші, тонші, нагадуючи замерзле опале листя. Ліля врешті перестала звертати на них увагу. Вона йшла вулицею, яка вела до Рогатки, попри базар, на якому досі стояло кілька залізних яток, два смугасті намети і ящики, вимазані соком чорниць і вишень. Вдалині грав оркестр.

Справжнє небо прозирало зі шпари, і було воно таке яскраве, безхмарне, що враз нагадало їй Італію, — гірку землю рабства для неї і багатьох земляків. Під цим небом забули, що колись існувала священна Римська імперія, яка тримала в покорі півсвіту, ділила всіх людей на вільних і рабів, на патриціїв і плебеїв. Вільним треба було народитися, а іноді можна ним стати, сплативши викуп грошима чи кров’ю. Для того, щоб стати рабом, не треба було робити нічого. Нічогісінько. І так було зараз. Тому Ліля, ще не бачивши всього нового неба, відчувала, що воно не для неї.

— Зламана гілка… Чи ж вітер у тому винен? — почула вона співучий голос, що, здається, линув з