Уляна Пас - Заміж за незнайомця, Уляна Пас

- Шкода його? - криво посміхається, прискіпливо мене розглядаючи. 

- Ні, просто не розумію, - знизую плечима. 

- Я зробив це, тому що ти моя дружина. Справжня чи ні, немає значення. Зараз ти носиш моє прізвище, отже, між нами щось трохи більше за свідоцтво про одруження, яке ми підписали. Тому, якщо доведеться, я зроблю це ще, і не один раз. 

Дем'ян просто йде на пошуки моїх валіз, а я продовжую стояти посеред вітальні. Чомусь саме зараз до мене доходить, що між нами щось дійсно більше за просто одруження по п'яні. Хочу я цього чи ні, та Дем став моїм першим чоловіком. І він сам, напевно, це знає. Можливо, саме це залишило в ньому краплину відповідальності за мене...А може, я просто щось собі та й придумала. 

Я ж зовсім його не знаю і тому гадати можу довго. Тільки от зрозуміти де правда не вдасться, тому що у Дем'яна занадто багато сутностей всередині.

То він веселий, то злий. То іронічний, то пихатий. То веселиться, то дратується. Де він справжній у всьому цьому коловороті? Хто знає… Можливо, у мене з'явиться шанс зрозуміти, коли ми житимемо разом?

Дем'ян сам виносить мої валізи з квартири, а потім і з ліфта. Складає у багажник своєї машини, а я увесь цей час стою поряд. 

- Їдь за мною. Я живу зовсім недалеко, - кидає сухо і сідає за кермо своєї машини.

Мені ж нічого не залишається, як їхати за ним. Дем'ян не збрехав, коли говорив, що живе зовсім поряд. Так і є, всього п'ять хвилин їзди - і автомобіль зупиняється біля його під'їзду. Тут своя охорона на в'їзді і навіть на першому поверсі є пункт охорони. На поверсі всього дві квартири і багато живих вазонів.

Цей будинок явно зовсім новий, і я вже навіть уявляю холостяцький барліг Дем'яна. У квартиру він пропускає мене першою, і як тільки переступаю поріг, бачу перед собою просто-таки величезного ротвейлера, котрий, схоже, не очікував побачити нову мешканку цієї квартири. 

- Ой! - замираю злякано і переводжу розгублений погляд на Дем'яна. - Ти не говорив, що живеш з собакою! 

- Сюрприз хотів зробити, - Дем'ян знову усміхається, а мені знову вкотре його придушити. Він ставить валізи біля дверей і, роззувшись, проходить у квартиру. Сідає навшпиньки поряд з собакою і гладить того по голові. - До речі, це Арчі. Хочеш його погладити?

- Обійдусь! - мене реально лякає цей звір, що дивиться на мене недобрим поглядом. Я впевнена, що Дем'ян навмисне не розповів мені про собаку. Хотів поглузувати. Ну що ж, у нього вийшло. 

Намагаюся пройти поруч, щоб не торкатися пса, а той, у свою чергу, стежить за мною, не мигаючи. О, Боже! Як мені тепер по дому пересуватися? 

- Юль, Арчі хороший. Вам просто треба познайомитися, - усміхається Дем'ян і підводиться на ноги.

- Він мене лякає! - бурчу і оглядаюсь навколо. - Можеш показати мою кімнату? 

Дем'ян киває і просить йти за ним. Арчі слідує за нами крок у крок, але, на щастя, тримає себе в лапах. Якщо так буде й далі, думаю, що ми зможемо жити на одній території. 

Виявляється, що квартира у Дем'яна просто величезна, та ще й двоярусна. На першому вітальня, кухня і санвузол, а на другому - дві кімнати, власний спортзал і ще один санвузол. Моя кімната через стіну з його, і це доволі цікавий факт. Тепер нас розділятиме тонка перегородка і більше нічого. 

- Як тобі? - питає, залишаючи мої валізи біля шафи. 

- Нормально, - відповідаю стримано, а погляд так і чіпляється за Арчі, котрий сидить у дверях моєї нової кімнати. Дем'ян уже збирається її покидати, адже зробив усе, що мав, тільки от моє запитання зупиняє його вже на порозі. - Скільки часу мені доведеться тут жити?

- Тобто? - повертається у мій бік і не приховує здивування. 

- Ну… ми ж не будемо з тобою вічність вдавати щасливу сім'ю, - намагаюся сформулювати те, що мене тривожить. - Рано чи пізно все це закінчиться. Я планую знайти своє кохання і вийти заміж по-справжньому.

- А чим тебе наші стосунки не влаштовують, колючко? - усміхається Дем'ян і складає руки на грудях перед собою. - Про такого чоловіка, як я, можна лише мріяти. Повір, я зовсім не такий мудак, як твій колишній. Моє - це лише моє, тому поки ми разом - ніяких думок про інших чоловіків. 

- Що? - а це вже явний перебір. - Тобі не здається, що ти багато на себе береш?

- Зовсім ні, - усміхається і знову прямує до дверей. - Лише стільки, скільки можу донести.

Дем'ян йде, а я просто закипаю від злості. Та найгірше те, що я реально не розумію. Він це серйозно сказав, чи це черговий його недолугий жарт?...